Та ось побачив я дунайську воду,
Поцілував, як очі, повні сліз.
Дунай — свободи голубий проріз
Між скель, що чинять річці загороду.
Де плакали з мого села рекрути,
В тужбі тепер мої брати живуть,
І пісні про Дунай вже їм не вчути.
А їхні сльози в рідний край течуть,
Ріка крізь гори мусить повернути,
Щоб на Вкраїні закінчити путь!
1958-1998
33
Поезіє, призначено тобі
Вливати сили у серця слабі,
Порадницею бути у журбі
І кулею в кривавій боротьбі.
І правду кидати в народний здвиг,
Провісницею бути днів нових,
Натхненням — у змаганнях трудових,
Любов'ю і ненавистю живих
І мертвих славою. А ти
Лежиш по кутиках крамниць.
Хотів до тебе підійти,
Перед тобою впасти ниць,
Та придивився ближче я —
Аж то не ти, лиш тінь твоя!
1957
34
Шановний критику, немов старі монети,
Вже вийшли з обігу карбовані сонети,
Та все ж не гарячись і не свари мене ти
За те, що зв'язую думки в сонетні сплети.
Бо форми вистиглі, в законах слова стислі, —
Не скови-ланцюги, а тільки одіж мислі.
Ті спутують її, котрі в м'якому кріслі
Забули, як болять від праці пучки тріслі.
Не спотикаються у писаній промові
І все відкинути і знищити готові,
Що не змістилося у хайживістські ямби.
Ти роги їм збивай дрючком — хай ходять шуті!
Або хоч не співай ніколи дифірамби
Отим, що тупістю і дурістю надуті!
1957
35
«Що мова? Одежина, й годі!
Ми ж цінимо людей за ум,
За діло, не за той костюм,
Що лиш недавно став у моді.
А ти знімаєш всюди шум,
Що рідне слово мре в народі!
І завжди ти на перешкоді
Нових діянь — немов на глум!»
«Ну, що ж… ясна проблема мовна,
А я й не думав, ти диви!
Тепер картина в мене повна:
Чужого не навчились ви,
Своє забули… Одяг клоуна
На вас від ніг до голови!»
1955
36
Він богом був. Мав сталь в собі.
Залізною рукою вміло
Ділив кайдани, тюрми, трійло,
Віддавши владу шантрапі.
Невже ми всі були сліпі,
І серце аж тепер прозріло,
А досі билося і зріло,
Немов курчатко в шкарлупі?
Та ні, ми всі були видющі,
Але ховались в шкаралущі
І повзали, як слимаки…
А виправдання будуть мати
Лиш ті, що йшли у каземати,
На смерть, в Сибір, на Соловки.
1957-1969
37
Як був я молодим — душа мала і вбога —
Молитися ходив на львівські цвинтарі,
На січових стрільців хрести сумні й старі
Клав квіти і втікав од себе сам щомога.
За мною стежив шпик, як звірина двонога;
А дома я писав о зляканій порі,
Як піднімаються з нужди пролетарі
Побудувати світ без правди і без Бога.
Дорогу я шукав, але не знав мети,
Мій дух порубаний палахкотів, як дрова,
А правду на Сибір вивозили кати…
Прийшов я до Дніпра з уярмленого Львова,
А там — на дні вогонь, горіла даль тернова,
Летіли в небесах січовиків хрести.
2004
38
В консерваторії співала Соломія,
А я студентом був, послухати зайшов.
І голос генія збентежив мою кров,
По жилах пролетів, немов тужби завія.
Я ще не знав тоді, що вся моя любов,
І вся моя душа й мого життя надія
Навік поміститься в маленькім слові Мія,
І буде в ньому ще й моєї смерті схов.
Усе моє життя — до Києва зі Львова,
А з Києва — назад, в оселю юних мрій,
Де прийняла мій дух дитина світанкова.
О серце болісне, не плач, закаменій,
Або збагни, що це — твоя безсмертна мова
У невмирущості двох рідних Соломій.
2004
39
Академічна, 10! Там колись
Збирались друзі на таємну раду,
Там я сонет писав про Торквемаду,
А хтось казав: «Що робиш?! Бережись!»