Я кидався до диспуту, як рись,
Не знав, що КДБ пильнує ззаду,
Записує агент мою тираду
І виповзає з дому, наче слизь.
Моє життя — то не порожні соти,
Там є гіркий полин розчарувань,
Низини темні й світляні висоти.
Та образ мій правдивий — як не глянь —
Намалювала та зрадлива дрань,
Ті львівські запопадливі сексоти.
2004
40
Згасають в пам'яті адреси й голоси
Московські й віденські, чужа зникає мова,
Та кожна вулиця і кожний камінь Львова
Притомні в спогаді на всі мої часи.
Там, на Личакові, де Божі терези
Хитаються, мене спостигла vita nova,
Торкнулася чола тяжка рука Франкова,
І вийшов я на світ, як промінь із сльози.
Народе мій сумний, я — плід твойого чрева.
Я прапор твій підняв над київські врата,
Та ще морозить нас похмура тінь царева.
Кажу тобі: не мий слізьми свої уста,
Не плач, бо доки є на світі місто Лева,
Не пропаде твоя свобода і мета!
2003
УЧИТЕЛЬ
1
Свій біль переливаючи в сонети,
Дивився він з вікна тюрми на Львів.
Де ж ти, свободо без фальшивих слів,
Де ж ви, пісні без мук, без падань злети
Розрадити його камрат хотів:
«На волю, Йване, скоро ви підете,
Забудьте камер сморідні клозети,
Спочиньте! Не для вас цей темний хлів!
Спочить?! О ні! Лежати, мов колода,
Вже краще тут, де мертвіє душа,
Бо там болить, де сум, нужда, знегода
Убогу людність ріжуть без ножа.
Хай буде проклята навік свобода —
Прислужниця багнета і гроша!
2
Учителю, стою перед тобою,
Малий, вчарований до німоти.
Ти нас бентежив, кликав до мети,
Будив могутнім словом, як трубою.
Палюща мрія, що залишив ти,
Навіки стала нашою судьбою.
Але нема кінця стражданню й болю,
Хоч розвалилось царство темноти.
Скажи мені, чи правда запанує,
Чи все те — тільки мрія голуба,
Чи сонце справедливості існує?
Чи каменярська праця й боротьба,
Кривавлячись, провадилася всує?
Чи за граніт міцніший дух раба?
3
Не сумнівайся, ідучи з народом, —
Твою дорогу кров'ю полили
Борці! Вони не вирвалися з мли,
Та шлях позначили перед походом.
Як та вода, що всякла в твердь скали,
Граніт розколе, ставши взимку льодом,
Так сумніви тебе зруйнують згодом,
Якщо вони у душу заповзли.
Та, як не можеш мислі невеселі
Від себе гнать, подібним будь до скелі,
Що падає в безодню з висоти
І, темну хлань заповнивши собою,
Рівняє путь для тих, що йдуть до бою
І кличуть до великої мети.
4
Мовчи на тій дорозі, над якою
Нависла звітрена крихка скала,
Бо можеш, ніби ломом — тахлю скла,
Розбити скелю римою дзвінкою!
Та як з тобою в гори лжа пішла,
Тобі вуста затиснувши рукою, —
Кричи! Обвал камінною рікою
Все перемеле і зітре дотла!
Загинеш ти, але й брехня загине,
Що вибрала тебе в провідники
Через гірські провалля й верховини.
А крик твій не затихне. Навпаки —
Луною він злетить поміж зірки,
Промінням на дорогу людства злине.
1956-2000
У ВІДНІ
1
Тут жив Франко. Мені не віднайти
Слід генія на камені міському!
Чи не в он тій кав'ярні чарку рому
Він випив у годину гіркоти?
А може, в заковулочку вузькому,
Куди нелегко сонцеві дійти,
На виразки й печалі бідноти
Він поглядав з обшарпаного дому?
Він тут проходив. Цісар на коні
Переїжджав. Стрічались їх зіниці.
Живі дивились. Меркли кам'яні.
В поклонах горбилися люди ниці,
Оті робочі, темні, рабськолиці,
Покликані поетом до борні.
2