– Міст весною знесло, минулого року, – сказав хлопчик. Виглядав він як звичайний худий хлопчик років шести, який живе в лісі і ходить ночами за випадковими автами, харчуючись світлом фар і випарами дешевого палива або душами подорожніх. – Так і не зробили, бляді.
– А, – сказала Соня.
– Що «а»? – сказав хлопчик. – Не проїдеш. Тут ями є. Давай за мною.
– Куди? – спитала Соня.
– Пизди, – дзвінко сказав хлопчик і засміявся, видно було, що слово це дуже йому подобається. Від того, як він сміявся, Соні чомусь полегшало, тим більше в нього не було майже всіх передніх зубів.
– Ти хто такий? – Соня говорила вже зовсім спокійно.
– Я Бесник, – сказав хлопчик.
– Ну і прізвище.
– Прізвище-хуїзвище, – сказав він і засміявся знову. – Це ім’я. Я циган.
– А, – зрозуміла Соня.
– У тебе що, навіть джипіесу немає? – Він заглянув у салон і по-дитячому все роздивлявся, але потім схаменувся і знову заговорив байдуже. – Я піду, а ти за мною їдь. Руслан сказав у машину не сідати.
– Чому? – спитала Соня, хоча насправді хотіла спитати, хто такий Руслан.
– Бо мені не можна сідати в машину до незнайомих людей, – сказав Бесник, вдало передаючи інтонаційно, як же це насправді очевидно. – І до деяких знайомих теж, взагалі-то.
– Якийсь ти наляканий циган, – сказала Соня.
– Я просто дуже маленький циган, – виважено відповів Бесник, розвернувся і пішов. Соня завелася і поїхала за ним.