– А ви знаєте? – спитала Соня.
– У нас немає вибору, – якось аж надто піднесено сказав Порох і ніжно подивився на Пуха.
– Немає, – підтвердив Пух, повертаючи Порохові погляд, сповнений любові й турботи. Пух працював касиром-менеджером на заправці, а Порох грав на трубі в оркестрі місцевої філармонії. Вільний час вони проводили вдвох удома, читали книжки, дивилися кіно, грали на трубі і фортепіано, облаштовували квартиру, говорили, говорили, говорили і ніколи не сперечалися, дивилися одне на одного і ніколи не могли надивитися. У вихідні дні вони стрибали з біноклем по пеньках і кочках у довколишніх садах і лісосмугах, видивлялися птахів і записували їх у спеціальну книжечку, шкіряну обкладинку для якої Порох зробив сам. Це трошки змістило фокус думки про них, тепер у першу чергу згадували двох ідіотів з біноклем, а до решти часто справа не доходила.
Після сніданку Соня поїхала до тьоті Галі. В молодості тьотя Галя міцно пила, танцювала у вар’єте, яке звалося художнім ансамблем «Горянка», і дружила із Сониною мамою. Жила тьотя Галя в самому серці міста, під дахом старої високої кам’яниці з довгим балконом, котрий виходив чітко на хрести і куполи місцевої греко-католицької церкви. На Великдень натовп обступав її дім з усіх боків, вона любила стояти над людьми з кошиками в халаті, схрестивши все ще міцні й красиві ноги танцюристки і зверхньо покурюючи тонку цигарку. Іноді прихожани просили, щоби священик покропив святою водою вгору і бісова виродиця зникла, часом священик, уже добряче підпивши, погоджувався й кропив, але тьотя Галя так ніколи й не зникла. Вона сиділа в глибокому кріслі, підібгавши ноги під себе, в пишній спідниці в квіточку і чорній нейлоновій футболці з декольте, темношкіра, все ще чорноволоса, на руках мала крупні персні, а обабіч її обличчя гойдалися довгі срібні важкі сережки – вони, мабуть, сподобалися би Русланові Лікаренку На прикладі тьоті Галі дід колись пояснював Соні, що таке караїми, а потім, коли Соня підросла, деякі більш невтішні речі він теж пояснював їй на прикладі тьоті Галі. Приязнь між мамою, студенткою з філології зі своїми особливими поглядами на світ, і тьотею Галею, однак, з роками не перегоріла – мама аж до від’їзду приходила до неї сидіти в глибоких кріслах, курити, грати в нарди і говорити про минуле. Так Соня й дізналася багато з того, що дітям не розказують, бо їй належалося читати в тьотігалиній бібліотеці, але через балкон вона часто прокрадалася до прочинених дверей у вітальню й сиділа там, у вечірньому небі, між куполами, хрестами і сороміцькими історіями та любовними спогадами двох усе ще молодих, проте вже ні, жінок.
– Він же поїхав до Польщі, – сказала тьотя Галя Соні, – ще років десять тому. Всі тоді їхали, ти пам’ятаєш.
Соня пам’ятала.
– З одним ще таким самим і поїхали, – продовжувала вона. – Хотіли в Португалію, але в Польщі з’ясувалося, що до Португалії потрібна інакша віза. Ніколи він наперед не думав, розумієш. Мама твоя завжди казала: пошли дурного Богу молитися. Так вони і лишилися десь – у сенсі не Богу молитися, а на будові працювати, під Жешувом. Маму не розпитуй ліпше, я тобі сама скажу, що знаю. Любила вона його, а він такий був – знаєш, ні до чого. Є такі люди.
– Є, – погоджувалася Соня, приміряючи подумки це «ні до чого» до себе. «Ні до чого» їй страшно пасувало.
– Мама добре? – питала тьотя Галя.
– Добре, – казала Соня. – А ви як?
– Я теж добре, – казала тьотя Галя. – Батько вмер, тільки його дім сестра продала – вона в Німеччині тепер, чоловік автомеханік, а дочка Рената. Славна Ренуся, вчиться на лікаря. Приїздить до мене, канікули в них у липні – ми на річку ходимо, вона розповідає, як там, у Німеччині. А то ж я так і не вибралася. Пенсії не маю – займалася підприємництвом неофіційно, – тьотя Галя гірко посміхнулася.
– Як же ви живете? – питала Соня.
– Хіба мені багато треба? Все моє вже зі мною. Сестра передасть – коли светри, коли брюки, коли спідниці, коли куртку спортивну. Що не пасує – віднесу вниз у Карітас, хороші речі, якісні. Вони мене на поріг не пускають, так я встану рано, поки ще зачинено, спакую в папір і лишаю їм під дверима. Дівчатка з притулку бігають потім у тих спідницях. А коли сестра і грошей передасть – то двісті євро, то п’ятсот. Раніше на батька передавала все, поки я за ним ходила, тільки нема вже батька, а вона передає. І мужики, ті, що ходили до мене колись, – заглядають часом. Хто вина принесе, хто хліба, восени то мішок картоплі, то яблук. Молока привозять, масла. Мобілку от один привіз. Посидимо з ними, поговоримо – як хтось довго не приходить, то все думаю, що вмер, зараз багато люди відходять, не подобається їм. Поки все мінялося, дробилося – ще хотіли чекати, подивитися, як воно буде. Тільки немає тут на що дивитися. А мені добре. Жаль, сестра дім продала – я би жила собі за містом, а тут сиджу як та зозулька, – поки зійду вниз сходами, вже не знаю часом, як назад і повертатися.