Заледве відштовхуючись від землі, майже не торкаючись копитами трави, він злітав угору на кілька метрів – пружний, легкий, повітря тремтіло навколо нього, ніби цілий той олень світився. Роги в нього були на півнеба. Такого оленя Соня бачила у дитинстві в мультику про алтайську глибинку, там він стрибав так само навколо будинку бідної дівчинки серед зимового лісу і вибивав з-під копит діаманти та коштовні іскри. Олень перестрибнув дорогу перед самим капотом, блиснувши на Соню круглим темним оком, Соня заледве встигла провести його поглядом, як тут же зачудовано засміялася – олень з рогами на півнеба вів за собою стадо. Олені були великі, як верблюди з зоопарку. Високі, тонкі, всі вони відштовхувалися від землі так легко і зависали в повітрі, ніби в уповільненій зйомці. Між оленями крутилися золоті вихори світла та передсвітанкового повітря. Олені перестрибували авто, струшували росу з трави, Соня все їхала і їхала, роздивляючись це польське передкарпатське диво й подумки дякуючи за нього добрим прикордонникам і невидимим нічним духам, а олені стрибали навколо неї, злітали, напружували і розпружували гнучкі сяючі спини, й не було їм ліку. І тоді вожак затрубив. Соня бачила по Діскавері, як олені ревуть до бою навесні, чи, може, то були слони або лосі, але низький, гучний, всеосяжний звук цей завібрував довкола, простір повнився ним, ніби міський пустир місячним світлом в ясну ніч. Це був зов не до бою – до польоту. Олені більше не торкалися копитами землі. Вони пливли кудись у небо над дорогою чи над пагорбами, переливаючись у світлі фар чарівними барвами. І тоді Соня відчула – пора. Один вправний рух відділяв її від того, щоб опинитися в повітрі серед оленів. Вона радісно закинула голову, вивертаючи різко кермо, легке її волосся сяйвом закрутилося навколо голови – авто злетіло, позбувшись зчеплення з асфальтом, Соня відчула себе невагомою і щасливою.
– Соня, Соня, Соня, Соня, Соня, – повторював Пух, ніби він якийсь олень: – Соня, Соня, Соня.
– Вона нас убити могла! – десь поруч нудів Порох. – Він каже, ми тричі перевернулися.
– Соня, Соня, Соня, – знову казав Пух. Соня розплющила очі. Над нею було передранкове небо. Мокра трава приємно охолоджувала спину, колола під колінами, в потилицю, лоскотала щоки.
– Соня! – закричав Пух. – Хребет цілий? Тільки не вставай!
Але вставати Соня й без нього не сильно хотіла. Оленів ніде не було.
– Ви встигли побачити? – стурбовано спитала вона.
– Кого? – спитав Пух.
– Оленів, – сказала Соня. – Вожак затрубів. До польоту.
– Головою вдарилася, – сказав Порох.
– Ти що, заснула і тобі приснилися олені?
Соня насторожилася й остаточно прокинулася, бо голос, що спокійно запитував її про таку несподівану правду, не належав ані Порохові, ні Пухові. Чоловік з’явився слідом за голосом, дбайливо нахилився над Сонею і погладив її по обличчю. – Це не вожак затрубів. Це я тобі сигналив.
– Не було оленів? – спитала Соня, повільно розуміючи, що відбулося.
Чоловік посміхнувся і похитав головою.
– Жаль, – сказала Соня.
– Давай от що зробимо, – сказав він. – Ти зараз попробуєш встати, але не вся одразу, а поступово. Спочатку підведеш голову, потім зіпрешся на лікті, потім сядеш, і все це – дуже повільно, так повільно, як олені зависають у повітрі.
– Ти лікар? – спитала Соня.
– У третьому поколінні.
Соня повільно сіла. Нічого не боліло, не пекло й не заважало. У Пороха було розбите чоло, у Пуха – підборіддя. Обоє дивилися на неї перелякано.
– Нічого не турбує? – спитав чоловік.
– Де машина? – спитала Соня.
Він показав очима кудись у бік пагорбів.
«Жигуль» лежав неподалік, дещо зім’ятий, добряче втиснувшись дахом у теплу землю. Лобове все розтріскалося, але не вилетіло, бокові стекла лежали діамантовим розсипом довкола машини. Було би красиво, якби колеса все ще безпомічно крутилися в повітрі, але вони не крутилися. Перше світло пускало іскри з битого скла, ніби з-під копит чарівного оленя.
– Страшно? – спитав чоловік.
– Тепер – так. – Соня уважно подивилася на нього, очі в нього були якісь дивні, світло-блакитні, уважні, вони або трохи косили, або просто незвично були посаджені – якась невловима неправильність приваблювала погляд, змушувала зосереджуватися на них, вдивлятися, розгадувати.