– Тепер можеш не боятися. Встанеш?
Соня звелася на ноги, Пух, Порох і чоловік уважно на неї дивилися. Все з нею було гаразд.
– Це тому, що ми спали? – спитав Пух. – Ми живі, тому що ми заснули і розслабилися?
– Ви живі тому, що ви живі, машина у вас стара й міцна, лінія життя довга, їхали ви повільно, день був вдалий, і тому, що ви заснули і розслабилися, – сказав чоловік-лікар у третьому поколінні. – У будь-якому разі, розслабитися ніколи не завадить, хоча це нічого не гарантує.
– З нею нам ніщо нічого не гарантує, – сказав раптом Порох. – Як можна заснути за кермом?
– Женю… – пробував зупинити його Пух, але це навряд чи було можливо.
– Заснути за кермом, везучи двох пасажирів, – нив він, – у чужій країні. Ризикувати чужим життям через якихось оленів. Ми могли ніколи більше не прокинутися живими. І ви – як можна сигналити водієві, що спить?
Соня знову сіла на траву, їй страшенно хотілося спати – Настя казала, це має початися десь після першого місяця. Чомусь згадалася Порохова баба, він зараз нив і кляв так само, як і вона, сидячи в туалеті зранку. Ніяких сил не було його слухати.
– Кара Господня, – сказала Соня. – Це мала бути Господня кара. За содомію. Ви живі, тому що я з вами була, а я тут ні до чого в цих історіях.
– А ви педики? – зацікавлено перепитав чоловік.
– Соня, – з докором сказав Пух. Порох мовчки висмикував сумки з машини, відкривши багажник, наскільки це було можливо в такому положенні.
– Брати-гомосексуалісти, – вмощуючись на траві і якось одразу засинаючи, сказала Соня. – Музиканти-птахолови. Пухи-порохи.
Далі слів їй забракло. Було дуже шкода, що немає оленів. Сильні руки підхопили її і кудись понесли.
Прокинулася Соня у великому зручному чужому ліжку. Хотілося їсти, але більше хотілося ніколи не вставати з цих приємних зібганих простирадл, не виборсуватися з-під ковдри, не роздивлятися довкола і не думати. Соня солодко потяглася, розвівши руки, і тут пучки пальців правої руки вперлися в щось шорстке і щетинисте, округле, приємне, тепле. Соня завмерла. Тоді обережно повернулася. Пальці її несвідомо гладили потилицю, котра виростала з міцної шиї та засмаглої спини. Чоловік спав на боці, на самому краєчку ліжка, згорнувшись, ніби велике важке немовля. Від нього пашіло теплом, життям і затишком. Соня пригадала все, що сталося із нею після кордону, й прийшла до висновку, що це і має бути той самий лікар у третьому поколінні. Вона обережно підповзла і звелася на ліктях, щоби лікаря роздивитися. Років йому могло бути тридцять п’ять, а могло бути і сорок п’ять. Етері би сказала, він був у тонусі – без особливих рельєфів, але все його тіло було підтягнуте, гармонійно розвинене. В медвяному волоссі не такою й помітною виглядала сивина, а тонкі акуратні брови і довгі тремтливі вії були все ще блискучі, чорні – Соні дуже подобався такий контраст, у неї, Соні, все було так само, тільки сивини поки що не було. Чуттєвий живіт, рівні ноги, акуратні гострі коліна, сладені під щоку руки, прихована в чорних боксерках ранкова напіверекція, жива жилка на скроні, досить великий, але чудової форми ніс і привідкриті в сонному диханні вуста – все це виглядало якнайліпшим чином, і Соня роздивлялася чоловіка довго й із задоволенням.
– Я не сплю, – нарешті сказав він. – Хочеш їсти?
Чоловік повернувся до Соні й прикрився простирадлом, Соня ж навмисне не зробила того ж. Все одно вона лежала в ліжку в трусиках і чоловічій сорочці, тобто цей спадковий лікар переодягав її, торкався й роздивлявся – теж, очевидно, не без певного кайфу. Очі його були такі ж дивні, як вона запам’ятала їх відучора, – дещо неправильні світлі очі.
– Дуже, – сказала Соня.
Чоловік подзвонив на ресепшен і замовив багато різної їжі. За вікном було якесь старе середмістя, дерева, прозоре після дощу повітря, безміри світла, шелест, легкі хмари, пташині голоси.
– Пам’ятаєш усе? – спитав чоловік, виставляючи тарілки з фруктами, сирами, м’ясом і хлібом просто в ліжко зі столика на колесах, коли покоївка привезла сніданок, і простягаючи Соні велику чашку безнадійно ароматної кави.
– Ну, ми перевернулися, – сказала Соня, складаючи собі на хрусткому хлібі багатоповерховий досконалий ранковий сендвіч з усього зразу, й, надкусивши, з повним ротом спитала: – Ве могі гуві?
– Твої друзі-педики збиралися до Кракова, – відповів чоловік. – Тобі приснилися олені. Знаєш що? Всім вони там сняться, через ці знаки. Це як стала локальна ілюзія. Стільки людей засинає після черг на кордоні й дивиться цих летючих оленів, але ніхто ще не додумався з’їхати з дороги, щоби політати разом із ними. Ти одна така.