– І ти бачив?
– Тисячу разів, – засміявся чоловік.
– Правда? – розчаровано сказала Соня.
– Знаєш, – сказав чоловік, – треба вміти ділитися найкращим. Не жалій мені оленів. Тим більше – неіснуючих.
Соня замислилася над тим, що він сказав. Ділитися найкращим було непросто, але по суті вона завжди тільки це і робила.
– А машина? – спитала Соня.
– Немає в тебе більше машини, – безтурботно сказав чоловік. Чомусь це не сильно засмутило Соню.
– А де ми? – спитала вона.
– У Жешуві, – сказав він. – Це таке місто. А ти куди хотіла?
– Сюди і хотіла, – сказала вона. – Але тепер треба знайти Пуха і Пороха.
– Дуже треба?
– Мабуть, – сказала Соня.
– Добре, – сказав чоловік, – поїдемо до Кракова. Я тебе підвезу.
Так почалася їхня неймовірна подорож, і не лише вона.
– Як тебе звуть? – спитала Соня, вмощуючись на передньому сидінні великої зручної чоловікової машини.
– Кай, – сказав він.
– Що, правда? – не повірила вона.
– Звичайно, ні, – сказав він.
На заправках Кай скуповував чипси, ковбаски, шоколадки, яскраві запальнички, кольорові брелоки, м’які іграшки і сонячні окуляри. Соня швидко втяглася в цю гру, бо сама завжди робила те саме – разом вони обирали найбезглуздіші речі, щоби роздивлятися їх потім у салоні авта й розпихати, непотрібні, по кишенях і закапелках, сміючись із себе самих. Якщо вірити тому, що він казав, Кай колись давно виїхав з невеликого ледве притомного міста й, переїхавши кордон, якийсь час важко працював руками. Але важко працювати Каєві не подобалося, а жити – подобалося дуже. Тому він перестав працювати й почав жити.
– Чим же ти займаєшся? – питала Соня.
– Бізнесом, – відповідав Кай, причому означати це могло все, що завгодно.
– Але ти не лікар? – допитувалася Соня.
– Не лікар, – погоджувався він.
– Як же ти заробляєш?
– У мене багато партнерів, – казав Кай. – У різних країнах.
У цьому Соня не сумнівалася.
Кай був громадянином Євросоюзу, а номери на його машині були чомусь білоруські, а втім, й раніше найчастіше безглуздо дорогі машини траплялися Соні з номерами цієї стражденної, утисненої країни. Поруч із ним не виникало жодних питань, а ті, котрі виникали, всі мали прості й негайні відповіді, й відповіді ці знав Кай. Без керма в руках, без мети за кордоном, без Луї, без Пуха з Порохом, без машини, Етері, Каті й Насті Соня почувалася в цілковитій безпеці. «Спи», – казав Кай, і Соня легко засинала. «Пий», – казав він, і вона слухняно ковтала лимонад, чай з баночки чи газовану, лоскотну оранжину «Їж», – казав він, і вона заходилася напихатися желатиновими ведмедиками, крекерами, поглинати сендвічі з заправок і печеньки з автоматів. «Дивися», – казав він, і вона бачила лелек у полях і зубрів на галявинах, парашутистів у небі й вершників за лісосмугою, паліндроми з цифр і букв на номерах зустрічних авт, сонячних зайчиків і прозорий місяць, котрий висів з самого ранку в світлому небі тонким білим серпиком. Так вони і їхали.
Вже коли вони проїздили попри це неосяжне меморіальне поле з кіньми, велосипедними доріжками і повітряними зміями, яке мешканці міста вперто звуть парком, Соня почувалася з Каєм так, ніби він був створений, щоб її оберігати. Вона навіть згадала Пороха, котрому так хотілося, щоби хтось «захистив його від усього». З Каєм здавалося, ніби тебе вже від усього захистили – в найкращому, звичайно, розумінні цих слів. Забувся той моторошний, світлий недавній ранок у лісі, коли Соня усвідомила: що би не сталося – все буде неправильно. Не хотілося більше знати, що робити далі. Час перестав тиснути на Соню. Її, за великим рахунком, нічого не турбувало. Хотілося більше знати Кая, говорити з ним, торкатися його, сміятися, ставати ближчими.
– А куди ти їхала? – спитав Кай, коли вони повільно тяглися в пробці вже у середмісті.
– Мені треба було знайти одну людину, – сказала Соня, ухиляючись від довгої розповіді.
– А тепер не треба?
– Тепер можна пізніше, – сказала Соня скоріше собі, аніж Каєві. – Тепер треба знайти Пороха і Пуха, переконатися, чи все у них гаразд.
– Добре, – сказав Кай. – Знайдемо, а потім я покажу тобі дракона.
Дракона Соня бачила і сама. Він стояв на набережній Вісли, металевий, стрункий, випускаючи з рота полум’я для туристів кожну годину. Останнім часом полум’я стали економити, тож для того, аби дракон що-небудь випустив, треба було попередньо відправити смс на спеціальний номер.