– Де дракон? – голосно запитувала Соня, дзвінкий її голос розлітався над водою, як срібний пил. На темній річці спали білими кубельцями лебеді, загорнувши довгі шиї і сховавши голови попід крилами.
– Спить, – сміявся Кай, підтримуючи її за талію. Соня була безнадійно п’яна. Вони йшли через якийсь нескінченний міст.
Соня все думала про те, як він дивився на неї, коли у внутрішньому подвір’ї котрогось з останніх відвіданих клубів вона танцювала танго з чорним гнучким студентом-медиком. Довга спідниця оповивала її струнке тіло, волосся обтікало тонкі ключиці, лікті здіймалися, долоні міцно і вчасно лягали в рожеві долоні сильного темношкірого партнера по танцю, – і Кай дивився так, як тільки й слід було дивитися на Соню: з безумовним захопленням всією тією радістю, всім життям, котре вона в собі носила. Коли вони закінчили танець, Кай взяв її за руку й повів геть. Усе було так добре, як тільки може бути, коли хтось, кому віриш, бере тебе за руку й веде, впевнено, знаючи куди.
– Щоби побачити дракона, треба вірити, – казав Кай. Вони минули річку й ішли тепер темними кварталами, серед дерев і сонних будинків.
– Я тобі вірю, – казала Соня.
– Буде важко, – казав Кай. – Треба піднятися на пагорб.
Пагорб височів десь попереду, залитий небесним світлом, на самій вершині одиноко стирчало велике кучеряве дерево.
– Не буде важко. З тобою взагалі не важко, з тобою завжди все просто. Правда ж? – питала Соня.
– Правда, – погоджувався Кай.
– Чому тоді ти сам? – питала Соня.
– Я не сам, – казав Кай. – Яз тобою.
Це було саме те, що Соні потрібно було почути. Де би не були Пух із Порохом, котрим так розходилося на тому щоби за будь-яку ціну залишатися разом, кого б не любив і не оберігав Сонин батько замість неї всі ці роки, що би собі не думав Луї у своєму Ліллі, – тепер із Сонею хтось був, хто був зовсім, безроздільно тільки з нею. І це був Кай, такий красивий, такий вдалий, такий легкий, він розповідав історію про дракона, котрий чи то заснував, чи то зруйнував місто, чи спершу одне, а потім інше, і тягнув Соню за руку вгору, до самотнього дерева, несучи її босоніжки і ступаючи твердо по траві, попри стежку. Десь за пагорбом, казав Кай, були болота й озера, а на дні озер – штучний концтабір.
– Як це – штучний? – питала Соня.
– Його збудували для зйомок фільму. Справжній був не тут. Вони збудували бараки, газові камери, їдальні, катівні і навіть дороги, вимощені нагробками з єврейських кладовищ.
– Справжніми? – уточнювала Соня.
– Не знаю, – чесно казав Кай. – Але в кіно виглядали як справжні. Деякі євреї, що приїжджали сюди багато років по тому, помирали від страху – так все виглядало чесно. Є в цьому якась невідворотність – вижити в справжньому концтаборі, щоби померти потім у бутафорському.
– Ми ж не євреї, ми не помремо від страху, там, на пагорбі, над озерами, коли побачимо дракона? – питала Соня.
– Ні, ми не євреї, і тому ми взагалі ніколи не помремо, – казав Кай. Соня думала так само.
На пагорбі під деревом було прохолодно. З одного боку в жовтому мареві електричного світла лежало місто, виплюскуючись вгору вежами замків, костелів і гострими дахами, з іншого – і правда були озера, там шепотіла осока і стирчали над водою залишки декорацій. В осоці жили качки, а під качками – дрібні міські риби, ніби душі мертвих євреїв – мертвих не по-справжньому, а тільки для кіно.
– А тепер? – спитала Соня.
– Тепер треба вірити, – сказав Кай і потягнув її на траву. Вони розвалилися в росі, забувши євреїв і роздивляючись місто.
– Довго треба вірити? – спитала Соня.
– Вірити треба завжди, – повчально сказав Кай.
– У тебе ж немає дружини, сім’ї, нічого такого? – спитала Соня.
– Немає нічого такого, – відповів Кай.
– Добре, – сказала Соня.
– Думаєш, це аж так добре? – раптом серйозно спитав він.
«Він самотній, – здогадалася Соня, – такий чудовий і такий самотній. Як добре, що ми зустрілися. Треба швидко його поцілувати».
Але Кай поцілував її сам.
Вологий одяг знімався смішно, зі складнощами. Але Соня була наполеглива, і Кай був наполегливий, і Соня була нетерпляча, а Кай був ніжний, і Соня була легка і гнучка, а Кай сильний і гарячий, і обоє були п’яні – тож роса на траві нагрівалася від самого дотику, коли вони каталися по землі, чи то змагаючись, чи то поглинаючи одне одного, і змішувалася з потом, і з видихами, і з їхньою вологою, і Соні здавалося, що вона розчиняється в повітрі, коли кінчає, і що розчиняється в Каєві, а Кай розчиняється в ній, і потім від глибоких видихів, і від усієї цієї води, трави і ночі, і такого літа розривалося серце, і стискалися обійми, і губи знаходили теплі, пульсуючі, особливо чутливі ділянки шкіри, і все починалося знову.