Соня блювала, здригаючись у Каєвих руках, а все тим часом нарешті складалося у неї в голові – акуратно й просто, ніби пазл для наймолодших любителів пазлів: син окуліста, котрому вибрали одне око десь у бійці, лікар у третьому поколінні, виїхав десять років тому, був такий «ні до чого», не подобалося працювати, а жити подобалося дуже, і це волосся, і розріз очей, і шкіра, і легкість, і безумовна, невідворотна любов, і відчуття захищеності, і: «Ви знайшлися», – так буденно сказав Руслан, а він же єдиний, крім Етері, Насті і Каті, знав, кого і навіщо шукає Соня.
Все, як вона думала, навіть ясніше, простіше і природніше, аніж вона сподівалася. Нікуди не зникає кровний зв’язок, найміцніший з можливих, – от тільки за браком досвіду не одразу виходить його правильно потрактувати.
Тільки би Кай не взнав, думала Соня, все ще вивертаючись на підлогу в ванній, хай хоча би він не знає. Соня все ще любила Кая, це було найгірше.
– Соню, – казав благально Кай за дверима, – це ж тільки око. Мало в кого чого немає – сили, совісті, розуму врешті-решт. Соню, дай я бодай приберу. Тобі погано? Іди в ліжко, Соню!
Соня сиділа на підлозі в ванній і старалася себе опанувати. Опанувати себе не виходило. Хотілося блювати і здохнути, але попри все блювати хотілося більше.
Кай, очевидно, переживав. Соні здавалося, що він сидить там, з іншого боку, крихкий, маленький, як велика квасолина, – і так просто його поламати зараз, видихнувши всього кілька слів, розказавши про маму і про тьотю Галю, про щось з їхнього спільного минулого, якісь такі щемкі історії, уривки тих вечірніх піднебесних розмов за цигарками і нардами. Що з ним би сталося? Може, йому все одно? Може, він і не знав, що в нього є донька? Може, можна ніколи не повертатися, залишитися з ним, допоки добре, і поховати цю таємницю в собі, так глибоко, щоби навіть те, друге серце, ніколи не могло її підслухати? Може, є десь таке чудо, щоб усе забути?
Я спала із власним батьком – Соня перекотила цю фразу піднебінням і не змогла сказати, а тоді ще раз виблювала від жаху і сорому. В голові у неї паморочилося, а всі відомі й невідомі суглоби, здавалося, набрякали невидимими, але болючими темними, як у Лалджети, ґулями.
З власним батьком.
Це було неможливо вимовити.
Замість цього Соня сказала правду:
– Слухай, Каю, – голос її звучав, ніби з могили, або як з унітаза, що було правдоподібніше з огляду на ситуацію, – там хлопчик на пляжі. Піди знайди його, будь ласка.
– Який хлопчик? – занепокоєно перепитав Кай.
– Мертвий єврей, – сказала Соня так переконливо, як тільки могла.
– Соню, тобі погано? – питав Кай дедалі занепокоєніше. – Який єврей, Соню?
– Мертвий, – повторювала вона, намагаючись стримати спазми, що піднімалися до горла від діафрагми. – Ну повір мені, будь ласка, там мертвий єврей, знайди його, Каю, будь ласка, це важливо.
І він їй повірив – він-бо завжди робив саме те, що потрібно. Соня почула, як його кроки, поспішаючи, віддалилися в бік тераси. Часу було обмаль.
Кілька секунд Соня витратила на душ, але холодна вода ані витверезила, ні позбавила болю – тупий, уповільнюючий, він, здається, стікав її тілом звідкись з горла, де перепиналися спазми, і вкривав шкіру щільно, до самих пальців рук і ніг. Соня старалася не торкатися Каєвих речей і не дивитися на них, ніби так могла передати йому якимось чином своє страшне знання. В кишеню джинсів, котрі ніяк не хотіли вдягатися на довгі мокрі ноги, вона поклала паспорт, взула перші-ліпші черевики і, завагавшись, відкрила все-таки Каєву невелику валізу. Грошей у ній було багато, очевидно, він, як і Соня, любив готівку, або, може, це було спричинено якимись нюансами бізнесу. Вона взяла стільки, скільки на її думку було потрібно, щоби потрапити додому за будь-яких обставин. Де документи на авто і чи існують вони взагалі, Соня не знала, але ймовірність того, що хтось дорогою до Салонік захоче їх побачити, була однаково менша, аніж та, що Кай, не знайшовши на пляжі жодного мертвого єврея або навіть знайшовши одного чи кількох, повернеться і спробує її зупинити. Соня боялася, що ці розтерті піднебінням гіркі слова виплюснуться, вискочать з неї, і тоді справді нічого не можна буде ані змінити, ні повернути, бо що ти випустив, що сказав – уже невідворотно існує, живе, всесильне, окреме від тебе. Втім, ані змінити, ні повернути будь-що було і так не можна.
Вона занадто різко натисла на газ, і машину повело, а може, це їй паморочилося в голові. Марево гойдалося над розпеченим асфальтом, від’їхавши досить далеко, вона побачила у дзеркалі вже зовсім маленьку постать. Кай вибіг на дорогу, здійнявши руки в якомусь чи то розпачі, чи то гніві. Соня додала швидкості, авто знову повело, і Кай зменшувався і зменшувався й урешті за плавним поворотом зовсім зник.