Нудило весь час, в очах пекло від сонця, Соня відкрила вікно, пускаючи в машину теплий запах горілого повітря навколишніх скель і дух сухої трави. Хай він краще думає, що вона взяла і втекла через те скляне око, страшне, світле, яке котиться і котиться тепер їй в уяві, повільно котиться по білих кахлях. Хай він краще думає, що вона його більше не хоче, такого одноокого, порізаного, беззахисного. Хай він думає, що вона взагалі ніколи не хотіла його, а просто так вийшло. Вона була на його боці, тільки на його боці. Хай думає що завгодно, тільки не те, що є насправді.
Напівпрозорі, просторі, повітряні приміщення аеропортів завжди заспокоювали Соню, налаштовували на конструктив – тим-то й стало її, попри запаморочення, нудоту і якусь наростаючу вібрацію страху всередині, купити й оформити квиток, правда, з пересадкою, але цілком прийнятний квиток додому. Вона ще не помічала дивних, часом співчутливих, а часом згиджених поглядів працівників аеропорта й інших пасажирів – з примруженими очима, довгим мокрим волоссям, без багажу чи бодай ручної кладі, Соня справляла враження чи то п’яної, чи хворої, іноді, звісно, люди поверталися й такими з прибережних курортів, але не часто. Тіло її зосередилося на найпростіших можливостях, реалізація яких уже викликала певні складнощі: прямоходіння, придушення спазмів чи то до сліз, чи то до блювоти, координація рук і ніг, котрі помітно тремтіли або розслаблялися зненацька, зраджуючи рівновазі чи напрямкам, врешті відчайдушне намагання не присісти будь-де, не поринути в сон, з якого не захочеться прокидатися більше ніколи. Візовий офіцер попросив Соню показати йому обличчя й, зустрівшись із нею поглядом, чомусь опустив очі.
– У вас все нормально? – сказав він, якось, правда, навіть без запитальної інтонації, ставлячи печатку їй в паспорт. У Соні завжди було все нормально, от тільки не цього разу.
Сусіди Соні в салоні літака висловили бажання змінити місце, щойно посадка була завершена, – тоді вона, ігноруючи вимоги безпеки, підняла ручки і лягла, згорнувшись і прикривши живіт, на всі три сидіння. Стюардеса пройшла повз і не сказала нічого – що, в принципі, не було можливим, усі мають злітати сидячи, із застебнутими ременями, піднятими спинками і завісами ілюмінаторів та складеними столиками, народжені літати дотримуються цих простих правил механічно і з посмішкою. Соня відчула себе невидимою, як та душа, котрої ніде не хочуть. Може, це і є те, що стається з людьми після того, що скоїла Соня? Що взагалі з людьми після цього стається?
Літак покотився швидше і швидше, практично одразу відірвався від землі й опинився над нескінченним морем, світло наповнило салон, золоте, нікуди було від нього сховатися. Соня заплющила очі. Десь за ілюмінатором, купаючись в усьому цьому світлі, пролітали важкі ангели й останні пелікани, але їм не було діла до Соні – та й вони не могли її врятувати від того, що сталося. В голову їй лізли якісь уривки історій про династичні шлюби та Господню кару, хвостаті малюки, двоголові виродки, чорні струпи на засмаглій шкірі й перелік країн, де злочини проти сім’ї, яким, очевидно, й був інцест, караються смертною карою. Соня спробувала тихенько вити, але це не допомагало. Останній, до кого вона могла говорити й хто мусив її почути, був той один, прив’язаний до неї таким же безумовним зв’язком, котрий штовхнув її до Кая.
Скажи мені, що робити далі, ти ж розумний, освічений і високодуховний, думала Соня, концентруючи всі думки всередині себе, прориваючись крізь спазми і трем, крізь суглобовий біль і душевний параліч, скажи мені, що ти є, що ти зі мною.
І зосередившись з останніх сил, вона таки їх відчула – ці кілька кволих рухів другого серця, ніби останні краплі дощу на теплий пісок, ніби швидкі вмиротворені видихи старої, котра випадково прожила багато сотень років і от нарешті від цього звільнилася. Цього вистачило, щоби заснути до посадки – каламутним, мертвим сном, без сновидінь та думок взагалі.
Соня вийшла з літака у Франкфурті останньою й повільно подолала рукав та транзитну зону – треба було дістатися в термінал, в місце, де можна блювати. Повітря навколо Соні було таким же важким і каламутним, як нещодавній перелітний сон, – опір цього повітря долався складно, воно осідало на шкірі в’язкими гарячими плямами нездорового поту. Соні здавалося, всі дивляться на неї і знають, що вона зробила. Знають, як, знають, скільки разів і наскільки добре було. Кожен погляд був ніби удар у живіт чи в сонячне сплетення, тому Соню нудило дужче й дужче. Втім, можливо, нудило Соню не тому.