У цього обличчя було чисто виголене, крім ділянки шкіри над верхньою губою, де були піскового кольору вуса. З-під них стирчала люлька з коротким мундштуком і широкою чашечкою. Біляве, немов лляне волосся було розчесане на акуратний прямий проділ.
Врятований поглядав навколо зарозуміло, але без злості.
— Ви зацікавилися моєю скромною персоною? — неголосно запитав чоловічок. — Можливо, бажаєте познайомитися з тим, хто сидить перед вами біля багаття цих… — карлик скоса глянув на мисочку в своїй руці, — хлібосольних ельфів?
Він кивнув самому собі, присунувся ближче й повів мову далі:
— У такому разі, дозвольте повідомити, що мене кличуть Грюон Блюмкін. Гном, — тут він замовк, виразно глянув Гебові у вічі.
Через деякий час той зміркував, чого саме від нього чекають, відкашлявся й мовив:
— Геб Гебвін, — і замовк, оскільки не знав, що тут ще можна сказати.
Виникла тривала пауза. Нарешті Грюон Блюмкін, який очікував, видно, продовження, але так його й не дочекався, підвів ліву брову:
— Що завжди приємно дивує мене, що мені найбільше подобається в співрозмовникові, то це вміння бути небагатослівними, висловлюватися стисло й по суті. Не приховаю, ви відразу ж здобули найщирішу мою прихильність, наймиліший Геббі, коли настільки вичерпно відгукнулися на мої велемовні просторікування.
Тут у розмову втрутився Гаргантюа, котрий, як Гебвін раптово з подивом зрозумів, знав Грюона Блюмкіна раніше.
— Як справи у славного слідопита? — запитав Гагра, відволікаючись від дружньої бесіди з Мангулом Гуром. — Чи така сама тверда його рука, чи по-колишньому прудкі ноги?
— Незважаючи на те що кінцівки мої трохи затерпли від довгого стояння у прив’язаному вигляді до довгого ціпка, іменованого гостинними ельфами «тичкою», тепер, зважаючи на все, до них повернулася колишня рухливість і гнучкість, — чемно відповів Грюон.
Оскільки саме в цей момент один із воїнів підсів до Блюмкіна та заговорив із ним, Гебвін повернувся до Гаргантюа й тихо спитав:
— Хто він?
Гагра глянув на Блюмкіна, що з піднятою бровою вислуховував просторікування, ельфа-воїна, й також тихо відповів:
— Біловолосий карла — видатний мисливець і слідопит.
— А за що ельфи взяли його в полон?
Гагра замислено почухав лоба.
— Колись нічия нога, крім взутих у мокасини ніг вільних ельфів, не ступала по снігу цих гір, — неквапливо почав він. — Гори належали лише ельфам, так. Але ось одного разу тут з’явилися карли й розпочали велике будівництво. Старійшини ельфів, незадоволені цим, спустилися до озера, щоб поговорити з головними карлами, але… — Гаргантюа сумно зітхнув, — карли не схотіли слухати їх. Вони посміялися зі старійшин, прогнали їх і продовжили своє будівництво. Незабаром віковічну тишу гір порушило ревіння вагонів Дорогоцінної Дороги. Воно лякає дітей і порушує нічний сон дорослих. З того часу ельфи й карли ворогують. І він був одним із тих, хто хотів якось домовитися з ельфами й не зачиняти ворожнечі.
— Він усе-таки на боці племені? Навіщо ж тоді ельфи так із ним повелися?
— А хіба не все одно? — просто відповів Гагра. — Карла — він і є карла.
— Але чому ельфи послухалися Каштеляна?
Гаргантюа посміхнувся.
— Вони вирішили, що Великий Каштелян один із псів-примар демона гір, того, що живе в глибокій печері та виє ночами… — ельф скосив око на клишоноге створіння, що ввіткнулося мордою в миску. — Хо, така маленька й балакуча примара… Загалом, наш Каштелян дуже розсмішив їх.
Геб відставив миску, підвівся й вислизнув із намету. На нього ніхто не звернув уваги, тільки один із волохатих собак, що чатували при вході, розплющив око, глянув на Гебвіна й знову заплющив.
Напевне, вже перейшло за північ. Надворі всі спали, догоряли багаття, могутнє хропіння лунало з наметів. Геб пройшов до краю стану, туди, де схил ущелини був нижчий і не надто стрімкий. Хапаючись за гілля кущів і плутаючись у полах пальта, він зійшов нагору й випростався, озираючись навсібіч.
Щось вдарило його під коліна. Бідолаха змахнув руками й полетів униз — просто в обійми до кількох гномів, які ховалися поміж кущами так мистецьки, що, сходячи повз них схилом, Геб не помітив їх.
Йому заткнули рота чимсь вовняним і колючим, а руки зв’язали за спиною. Відбулося це настільки швидко, що приголомшений Геб не встиг видати ні звуку.
Нападники зникли, а Гебвін і далі лежав між кущів горілиць, дивився в небо й слухав звуки, що долинали з табору. Там здійнялася неабияка метушня.