— Почекайте тут.
Він постукав, відчинив двері й зазирнув усередину. З кімнати почулися здавлені, як здалося Мармадуку, злякані вигуки. Окунь зник усередині й причинив за собою двері. Мармадук чекав, а стражі порядку свердлили його недобрими поглядами. Нарешті двері відчинилися, окунь вистромив голову в коридор і запросив:
— Заходьте.
Чаклун побачив просторий кабінет з безліччю шаф уздовж стін та великим письмовим столом темного дерева. Стіл весь був завалений паперами, ще там стояв чорнильний набір і кілька брудних чашок із блюдечками.
Із-за столу обережно визирав чоловічок, який здався чаклунові невисоким і товстеньким. Він був нібито схожий на начальника порту, тільки мав кругле й червоне обличчя.
— Ви хто? — писнув Паллад Уловський.
Старший окунь зупинився біля столу й пограв своїм списом. Вигляд при цьому мав дуже багатозначний, демонструючи, що він напоготові й не дозволить заподіяти улюбленому меру ніякої шкоди.
— Мармадук Синій, — уже вкотре за сьогодні відрекомендувався чаклун. — Так, Синій. Придворний маг міста-держави Літона. До нас потрапили надзвичайно важливі відомості, тому я поспішаю донести їх до вашого, е…
— Що, аж із самого Літона? — мер, здається, вже трохи оговтався від переляку й вийшов із-за столу. Стало видно, що він справді маленький і товстенький. — А які такі відомості ви хочете донести?
— О, я приніс вам страшну, страшну звістку! — у своїй звичній манері вигукнув Мармадук і тільки тепер помітив, що передав куті меду — мер присів з переляку, рожеві щічки його затрусилися. — Хоча, може, й не дуже страшну, — спробував сам себе виправити. — Так, лише трішки страшнувату. Одним словом, ми дізналися, що друїди найняли агентів, які повинні проникнути в місто й вчинити тут зухвалий злочин. Зухвалий, зухвалий злочин!
При слові «друїди» мер підскочив мало не до стелі.
— Знову друїди! — простогнав він. — Знову вони воду каламутять! Що за напасті такі без кінця!
Голосячи та заламуючи руки, він позадкував і впав у крісло за столом.
— Ну, кажіть уже, кажіть, що за агенти, що за злочин?
Цілу дорогу від пристані чаклун репетирував свої слова й тепер заговорив, як по писаному:
— Нам вдалося довідатися, що це дві істоти, які криються в подобі маленьких дітей, хлопчика й дівчинки. Але, — багатозначно вигукнув він, згадуючи слова Амора Купадора, — вони тільки мають такий вигляд, хоча насправді не є дітьми. Ви мене розумієте? Їхня сутність не відповідає їхній формі, ось що я хочу сказати — зовсім не відповідає! Насправді це чудовиська, монстри, вирощені друїдами в Амфітеатрі вулкану. Ми зовсім випадково дізналися, що цих двох послано сюди, щоб убити мера Улову й захопити владу в місті — у всьому місті!
Коли він скінчив свою мову, мер здавлено схлипнув і зіщулився в кріслі, обома руками стискаючи свою м’ясисту шию, ніби хотів її захистити від пазурів кровожерливих чудовиськ.
— Убити мене? — прошепотів він і закотив очі. Мармадук похмуро кивнув. — І вони вже в Улові? Чому ж ви не сказали раніше, ми б зачинили ворота…
— Я поспішав, поспішав, я прибув сюди, щойно зміг! Можливо, вони вже в місті, можливо, ні. Цього я, на жаль, не знаю.
— Але що ж нам тепер робити?
Мармадук сів у друге крісло перед столом.
— Накажіть зібрати всіх своїх стражів… — він кивнув на завмерлого зі списом напереваги окуня, — нехай прочешуть місто, спіймають монстрів і кинуть у темницю.
— Якщо вони в подобі звичайних дітей, то як же ми знайдемо їх? — подав голос старший окунь. Мармадук повернувся до нього.
— Це дівчинка і хлопчик. Дівчинка схожа на аксу. Ти знаєш, який вигляд зазвичай мають акси? Вона така рожевощока, зі світлим волоссям, скуйовдженим, наче копиця соломи. Того, хто вдає з себе хлопчика, я, щоправда, майже не розгледів, але, здається, він трохи старший. Є ще одне, що допоможе вам спіймати їх. У те, на чому вони прибули до міста, запряжено не звичайного коня, а великого птаха з довгими ногами та шиєю. Цей птах уміє дуже швидко бігати.
Окунь приплющив очі, ніби намагався точніше уявити собі все, описане чаклуном, і глянув на мера.
— Так-так, іди, — кивнув той. — Збери всіх і починайте негайно.
За столом гномів Бобрик перш за все проголосив:
— Гномів не буває! Тобто я їх не бачив, а тому вважав, що гноми — це казка.
— Взагалі, якщо ти чогось не бачив, це ще не значить, що його нема, — заперечив йому коротун на ймення Здоровань, що єдиний з усього товариства мав інтелігентний вигляд, тому що носив окуляри. — Гноми бувають, так і знай! Але ми не гноми.