— Чуєте, знову! — сказав Бобрик, піднімаючи палець. — Ось, я й раніше вже…
Усі прислухалися. Крізь шум хвиль і гул долинало ніби приглушене стрекотіння.
— Точно, — сказав Жердина. Він був ще дуже блідий, але почувався вже краще за інших. — Це десь за…
Вони з Бобриком вийшли з рубки. Біля їхніх ніг важко вовтузився і сумно клекотів Бой — страуса в рубку не пустили, але прив’язали мотузкою за ногу до дверей, щоб не змило за борт.
У сірій завісі дощу здіймалися й опадали хвилі, кожна завбільшки як чималенький пагорб. Корабель то ніби провалювався в глибоку улоговину, і тоді навколо здіймалися майже стрімкі водяні схили, то підносився на гребінь, на мить зависав там і стрімко летів донизу. На одній з таких вершин Бобрик штовхнув Жердину ліктем у бік і на щось вказав. Позаду майнув силует великого трищоглового корабля зі спущеними вітрилами й гребним колесом біля правого борту.
— Це схоже на фрегат, — авторитетно заявив Бобрик. — Пароплав-фрегат. Треба попередити інших.
«Бабетта» й інший корабель то підіймалися на гребені хвиль, то опускалися у водяні улоговини. Колесо пароплава-фрегата оберталося, і тому він рухався швидше — щоразу, коли хвиля виносила його на свою вершину, силует корабля виднівся чіткіше і здавався трохи більшим.
— Наздоганяють, — стурбований Бобрик поквапився назад у рубку.
— Ви знаєте, як збільшити швидкість? — запитав він у ліліпутів, оглянув їхні змучені обличчя й сам собі відповів: — Ні, не знаєте.
— А навіщо? — не надто природно поцікавився хтось.
— Наздоганяють ті, за ким ми женемося, — він ще раз глянув на сторопілих ліліпутів. — Ну, ми нібито помінялися місцями, тепер вони женуться за нами, а не ми за ними. А Кука зараз так кепсько почувається, що навряд чи зможе впоратися з ними. Ходімо, самі побачите.
Поки вони видобулись назовні, фрегат наблизився майже впритул. Водяні стіни здіймалися навколо «Бабетти», так що не видно було й неба — немов за щільною завісою.
— Пірати! — вигукнув раптом Здоровань і ні з якого дива помчав до корми. — На абордаж!
Ще один водяний перекат зблизив кораблі настільки, що тепер команда й пасажири «Бабетти» змогли роздивитися сніжняків, які стояли біля борту фрегата, їх було всього двоє, і вони підтримували чаклуна Мармадука, обличчя якого набуло веселої, яскраво-зеленої барви.
— Теж, напевне, океанська хвороба, — зауважив Бобрик. — Решта команди карається десь там… Агов, Куко! Ти як?
— Кепсько, — долинуло зі ствола гармати.
Звідти вистромилися дві п’яти, потім Кукса зіскочила на палубу. Постояла трохи, та ноги в неї підгиналися, тому щоб не впасти, бідолашна сяк-так дошкандибала до дерев’яного рятувального кола й сіла на нього.
Прибіг Здоровань з коротким щупом і почав ним войовничо розмахувати.
— Дай сюди! — Бобрик відібрав у нього металевий гак. — Зараз я їх…
Чергова хвиля піднесла корабель впритул до фрегата. Почувся скрегіт, «Бабетта» нахилилася, й вода хлюпнула через борт.
Здоровань обхопив Дебелого, капітан вчепився в Жердину, а той — у двері рубки. Бобрик, що завис на одній руці, другою за комір тримав Куксу, яка однією рукою схопилася за коло, а іншою — ще за якогось ліліпута. Решта обліпили Боя, що смикався, мов у корчах. Хвиля вдарила в ніс фрегата, кораблі зчепилися бортами. Палуба «Бабетти» стала майже вертикально, суцільний потік води промчав по ній, обмиваючи розпластані на палубі тіла, з сичанням вкриваючи їх піною.
— Оце відпустка! — прокричав Бобрик, коли палуба нарешті вирівнялась.
Він устав на коліна, протираючи очі й пирхаючи. Потім випростався на весь зріст, широко розставив ноги, приклав долоню козирком до чола й огледівся. Із сірого повітря вистромився ніс фрегата, й тепер добре було видно, наскільки він більший за «Бабетту». Він навис над палубою, ще мить — і борт їхнього корабля зім’явся, немов паперовий. Бобрик, який перед цим стільки сили витратив, щоб звестися на рівні, знову з гуркотом покотився по палубі.
Він устиг побачити тільки величезний якір, що висів на ланцюзі біля борту фрегата, а вже наступної миті той валжезний якір насунувся на нього, й Бобрик замружився.
Йому здалося, що минуло всього секунда чи дві, та коли нарешті розплющив очі, виявив, що не знати як потрапив до якогось приміщення. Тут було прохолодно, холодом тягло від люка під стелею. Розсіяне світло, проникало звідти, і при такому тьмяному освітленні можна було розгледіти похилі дерев’яні стіни й короткі ланцюги, через рівні проміжки пригвинчені до залізних скоб. Бобрик обережно поторкав лоба і встав. Голосно дзвякнув ланцюг, і це привернуло увагу інших. Ліліпути, прикуті по обидва боки від хлопчиська, повернули голови.