Бобрик завовтузився, впираючись у підлогу п’ятами й потилицею, спробував повернутися. Зрештою вклався головою на оберемку соломи під стіною.
Світло, що проникало крізь широкі щілини поміж колод, і далі тьмяніло. Зовні сніжняки ладнали тимчасовий табір; з-за перегородки часом чулися невиразні голоси ліліпутів.
«Добра в нас відпустка. Мені подобається. Треба їх підбадьорити», — вирішив Бобрик.
— Агов, друзяки! — загукав він. — Агов, як чутно?
Бурмотіння за перегородкою стихло, долинув приглушений голос Дебелого:
— Бобер, це ти?
— Я, хто ж іще! — зрадів Бобрик. — Що поробляєте?
— Так, ось у карти вирішили пограти. У Жердини колода знайшлася.
— То ви не скуті? — здивувався хлопчисько.
— Швидше, зв’язані, — це озвався Здоровань. — Були… Ми ж актори. Фіглярі та лицедії. У своїй репризі «Гном-богоборець боре богів» я вибирався з забитої шухляди, зверху обплутаної мотузками й опущеної на дно басейну. Нам розв’язатися — що тобі чхнути.
— То чого ж ви там сидите? Чого мені не допоможете й назовні не вилізете?
— Пробували. Перегородка ця товста, а зовні стоять вартові. Ми в шпарки дивилися. Ми ж не вояки, а тільки актори. Спробуємо вилізти — тут нас і схоплять. І тоді теж закують. Ні, краще не висовуватися. А в тебе як?
— А в мене чудово! Лежу закутий. Спочиваю. Взагалі, я теж можу звільнитися, але раз ви кажете, що зовні багато вартових, то поки не буду. Зачекаю на Куку.
— Гадаєш, прийде? — засумнівався Жердина.
— Неодмінно прийде. Коли зовсім стемніє, неодмінно з’явиться.
Коли зовсім смеркло, Кукса спустилася схилом і залягла на краю табору. «Зовсім» було не дуже доречним словом. Вона виразно бачила вартових, запалені навколо старого дерев’яного будинку вогнища, сніжняків навколо них. Полонених, напевне, тримали в будинку, але як до них підібратися…
Вона видерлася на нижню гілку дерева й звідти довго розглядала табір. Кілька разів у поле зору потрапляла постать чаклуна: Мармадук то підходив до будинку, який і був центром табору, то віддалявся.
Ні про який зухвалий наліт на табір, де сиділо безліч здоровенних озброєних сніжняків, не було й мови. Залишався єдиний шлях: таємне проникнення. Кукса тугіше затягла пояс, злізла з дерева й заходилася чекати.
Незабаром остаточно стемніло, більшість вогнищ потроху згасла. Троє вартових і досі маячили навколо будинку, але решта вже вляглася просто на землі по всьому табору. Світло Пані-Місяця грузло в щільному сивому тумані, що впав на берег.
Кукса почала обережно, поповзом, підкрадатися до табору. Одного разу наткнулася долонею на гострий сучок і довго по тому не рухалася, тільки сторожко поводила очима. Далі мало не влетіла сторчголов у рештки перегорілого багаття. Та попри всі перешкоди, акса рухалася далі — повільно й цілеспрямовано. Коли подолала вже значну частину відстані між лісом і будинком, наткнулася на чергову перешкоду.
Навколо багаття покотом спали сніжняки. Можна було нечутно проповзти поряд з ними, а можна було спробувати вужем просотатися навіть серед них — так скорочувалася відстань. Кукса подумала й обрала другий шлях. Вона обігнула два нерухомі тіла, які видавали голосне хропіння, та раптом здоровенний сніжняк заплямкав губами, перевернувся уві сні на спину й розкинув руки так, що ледь не втрапив однією в червоний жар.
Проноза виявилася між кострищем і витягнутою рукою сніжняка. Вугілля пашіло жаром, а від сніжняка струмував пронизливий холод. Вона завмерла. Снігова людина знову заплямкала губами й ворухнулася. Рукав сорочки затріщав на жару, тканина могла щомиті спалахнути. Кукса зачаїла подих, двома пальцями взялася за рукав сніжняка та дуже обережно потягла, відсовуючи руку подалі від вогню, й відчула крижаний холод тієї неприродно білої руки. Сніжняк пробурмотів щось невиразне незнайомою говіркою. Рука його була важка, немов колода. Кукса закусила губу від напруги, але тягла й тягла, а тканина дедалі більше тліла. Нарешті вона зважилася потягти сильніше, й сніжняк голосно засопів.
Заворушився, забурмотів і той, що спав з ним поруч, напевне, й цього навідав якийсь кошмар. На бурмотіння озвався ще один, що лежав далі, за ним ще й ще… За якусь мить уся центральна частина табору сповнилася хоровим бурмотінням, постогнуванням, цмоканням, скиглінням і сичанням. Кукса завмерла посеред цієї какофонії, що виривалася з двох десятків горлянок.