— Е-е-ех! — видихнув він, опускаючи віконну раму на голову з довгим чубом, що з’явилася з отвору. Голова втяглася назад, знизу почулися гуркіт і придушені крики. — Нічого собі, яка в мене відпустка!
— Зможеш перестрибнути? — Проноза кивнула на сусідній дах, і хлопчисько глянув з краю, на якому вони стояли.
— Зможу, — невпевнено озвався він. — Але тільки разом із тобою…
— Тоді тримайся… — Кукса відступила на крок, даючи змогу Бобрикові схопити її за стан, і почала набирати розгін.
Не минуло й кількох хвилин, як було подолано всі невисокі дахи цієї вулиці. Саме таким чином наші втікачі мусили поквапливо залишити негостинне селище друїдів. Коли буковий гай також залишився позаду, перед ними розгорнувся схил, яким тепер треба було зійти догори. На початку він був доволі положистий, але що вище ставав дедалі крутіший.
Загін зупинився посеред селища на невеличкому круглому майдані з сонячним годинником. Купадор разом із кількома сніжняками відразу ж вирушив розставляти вартових. О цій порі більшість друїдів працювали в полі, однак двоє чи троє мешканців селища наблизилися до загону, щоб довідатися, що це за прибульці.
— Ми є шанувальники фауни, тобто флори, так, флори, — пояснив їм Мармадук, загортаючись у сріблястий плащ. Чаклун почувався кепсько, його морозило. — Прийшли сюди битися з двома страшними чудовиськами, які нещадно нищать рослини…
— З вампірами! — почувся крик, і поміж друїдів, які потроху обступали гостей, проштовхався худорлявий старий з вінком на голові та ціпком у руках. Обличчя в нього було злякане й водночас розгніване. — І ви теж вампіри?
— А ви хто такий? — Мармадук мимоволі позіхнув. В оточенні могутніх сніжняків і під захистом жабура він почувався б упевненіше, якби не ця незрозуміла хвороба, що долала дедалі сильніше.
— Я — Бухтус, старійшина роду, — старий потрусив ціпком. — Ви ж — убивці, ось ви хто! — Бухтус вказав підборіддям на сніжняка, що стояв поруч із Мармадуком: у того з-під сорочки стирчав кінчик духової трубки.
Мармадук рвучко повернувся до нього й прошипів: «Я ж наказав сховати це!» — а по тому знову глянув на старого.
— Ну що ви таке кажете! — вдавано посміхнувся він. — Це вирізано не з живої рослини, зовсім ні. Це лише скам’янілості, витягнуті з ґрунту під час розкопок, так, розкопок. Це все одно що різні старі черепки й монети, розумієте, наймиліший? А чому ви раптом заговорили про вампірів?
— Горе нам! — заголосив старий. — Вампіри до нас прийшли в образі двох малолітніх дітей! Один, справді моторошний, з очима бісівськими, косими, хвалився, як недавно загубив душі безневинних помідорів, як із молодих цибулин шкірочку здирав! За гріхи наші тяжкії, за гілочки, що їх обламав ненароком здоровило Лучіній, та за потоптану лілею білу послано нам цю напасть! А ще…
— Неймовірно цікаво, — пробурмотів Мармадук. — І де, де тепер ці вампіри?
— Звідкіля ж мені знати, якщо твої люди їх і злякали? — розвів руками Бухтус. — Коли почали раптом по них своїми крижаними кульками поціляти… Сам тепер і скажи мені, де вампіри. Але чув я, як говорили вони, що збираються йти далі до вершини й убивати там волошки. — Бухтус вказав на зелено-коричневу гору, що здіймалася в центрі острова. — А ви так і не відповіли на моє запитання: хто такі? Що тут робите?
— Шановний, насправді ми загін для виловлювання та знищення всіляких вампірів та інших чудовиськ, — відповів Мармадук.
І тут на площу виткнувся Купадор.
— Ми їх бачили, — зашепотів він, підбігаючи до Мармадука. — Сніжняки напали на них, а вони кинулися втікати до вулкану. Розумієте, тепер вони від нас утікають, а не ми від них!
Чаклун випростався на возі, озирнувся. У його тілі відбувалося щось незрозуміле. Мармадук широко розставив руки, так що плащ затріпотів на плечах, немов широкі крила, й завмерлі навколо воза друїди позадкували. Чаклун скосив погляд на свої зап’ястя й побачив, що плащ ніби приклеївся до них, зрісся зі шкірою.
— Отож, — мовив Мармадук, і Купадору здалося, що в його голосі почулося шипіння, як у капітана Харона, — залишимо фургон, вози й акса тут під охороною жабура, а самі кинемося навздогін і нарешті знищимо чудовиськ!
Розділ 4
— А де Бой? — озирнувся Бобрик, коли мандрівники вже подолали половину шляху й зупинилися, щоб трохи перепочити. Вони стояли на краєчку вузького кам’яного виступу й дивилися вниз.