Князь-Сонце й досі не з’явився, схований за сіруватим серпанком, що висів над островом. Стало значно світліше, ніж кілька годин тому, але день так чомусь і не почався.
Кукса приклала долоню козирком до очей. Їй здавалося, що між деревами, які росли в нижній частині передгір’я, відбувається якийсь рух, немов безліч постатей сходять схилом.
— Чи не погоня? — кинула вона Бобрикові через плече, й той відгукнувся:
— Авжеж, погоня. Ми з ними знов помінялися місцями: не ми за ними, а вони за нами женуться. Чому так?
Він глянув на Куксу. Та дивилася собі під ноги й чомусь зволікала з відповіддю.
— Що з тобою? — стурбувався хлопчисько. — Ти що, боїшся?
Проноза тупнула ногою, і схилом донизу покотилися дрібні камінчики.
— Нічого я не боюся! — відрубала вона. — Але… побоююсь. Тому що я бачила чаклуна вночі. І ще там ці люди з трубками. До того ж, тепер я не впевнена, що зможу впоратися з ними всіма. Вперше в житті я в собі невпевнена, і мене це страшенно нервує.
— А чого тут нервуватися? Звісно, ти одна… Тобто ми вдвох не зможемо впоратися з такою юрбою, та ще й із чаклуном. О, слухай-но! — Бобрик підняв палець і глянув на великий кам’яний виступ, що горбом стирчав зі схилу над ними. — Здається, чую курликання.
Вони обігнули виступ, за яким просто на схилі не знати як вгніздилася невеличка, заросла травою галявинка. Тут було порожньо, хоча трава й здавалася прим’ятою.
— Бою! — голосно гукнув Бобрик. — Агов, ти де?
Відповіддю була тиша, яку порушував лише пташиний спів.
— Гаразд, ходімо, — зважилася Кукса. — Нехай гуляє собі. Скучить — сам повернеться.
Схил закінчився зненацька. Щойно вони здиралися крутизною, аж раптом вона перетворилася на рівну поверхню, зарослу чагарником і ріденькими карликовими деревцями. Обоє зупинилися, пильно вдивляючись у гору перед собою.
Тут було світліше, в сірому прохолодному повітрі виразно вимальовувалась майже вся вершина гори й круглий кам’яний вал посеред неї.
— Вулкани бувають згаслі, сплячі та діючі, — почала розповідати Кукса, поки вони наближалися до кратера. — А за формою — тріщинні й центральні. Тут у нас центральний згаслий вулкан. Ось це — конус, у якому розташовується кратер, у ньому жерло, під яким починається магматичне вогнище. Це все нам у школі розповідали.
Оаза постала перед мандрівниками зненацька, як і личить прихованому від поглядів випадкових подорожан затишному куточку. Карликові дерева розступилися, й вони побачили гладінь озерця, здичавілий фруктовий садок і дзюркотливий струмочок. Картині, як на Куксин погляд, бракувало двох речей: боязкої газелі та лагідних сонячних променів. Утім, газель при бажанні могла б замінити трепетна лань, хоча особисто Кукса віддала б перевагу все-таки якійсь лякливій козулі. Та мусила б стояти над озерцем із граціозно вигнутою тонкою шиєю і займатися тим, що в шкільних підручниках з природознавства в аксів іменувалося «водопоєм». А лагідні сонячні промені повинні були забарвлювати всю картину в золотаві тони. Однак промені поки що були відсутні, а боязку козулю, як і трепетну лань, замінив на цей час їздовий страус.
Бой щойно з розгону кинувся у воду, здійняв хвилю на озерній гладіні й вибрався назад, ляскаючи крильми та трусячи рудим чубчиком. З чубчика летіли бризки. Не звертаючи уваги на хазяїв, страус оббіг озеро, вдарився лобом об яблуню, з якої посипалися маленькі зелені плоди, й почав хапати їх дзьобом і ковтати.
— Знову зголоднів, як і я, — поспівчував йому Бобрик.
Кукса підійшла до озерця, поторкала рукою воду, набрала в пригорщі й хлюпнула собі в обличчя, а Бобрик, не роздягаючись, розбігся й плигнув у воду. Проноза з насолодою вмилася, протерла долонями очі, глянула назад… і рвучко обернулася до супутника:
— Вилазь швидше! Вони наближаються!
Доводилося чимскоріш залишати чарівну оазу разом зі страусом, що й далі спокійнісінько поїдав яблука. Невдовзі, захекані, вони зупинилися під валом, який оточував місцину по колу. Проноза назвала його «конусом».
З вершини «конуса» їхнім поглядам відкрилися дві картини.
Попереду — стіни Амфітеатру просто у центрі вершини.
Позаду — загін переслідувачів, поки ще далекий, але він, однак, швидко наближався.
Кукса подумала, полишаючи Амфітеатр, що надто вже це нагадує стадіон, на якому в школі аксів проводилися тренування. Тільки тут посеред круглого майданчика зіяв темний отвір Провалодіри, а навкруг височіли каскадами кам’яні виступи-сидіння. Подекуди чорніли провалля й широкі тріщини. Біля Провалодіри встановлено було олтар-чашу, навколо якої кілька масивних кам’яних плит утворювали складну геометричну фігуру.