Гарчання змовкло, пролунало якесь шкряботіння, потім форкання. Геб схопив майже згаслий смолоскип і одну за одною запалив свічки. Взяв свічник, став навколішки й високо підняв його над головою.
Морок пручався, супив чорні брови й глухо бурмотів, не дозволяючи світлу вперше за багато років показати гостеві залу. Але свічки були з гарного воску, тому пітьма струменями диму втяглася під килими на підлозі й пишні гобелени на стінах, чорнильними ляпками зачаїлася в кутах і вигинах мармурових статуй, сховалася за великими порцеляновими вазами…
Килими, гобелени, статуї, вази?
Геб Гебвін задихнувся від подиву, коли побачив, як зблискує золотом, сріблом і шовком усе в цій залі. Вона вся сяяла, вогники переморгувалися й сліпили Гебові очі.
Під стіною стояв широкий, гаптований золотом диван. На ньому горілиць лежав старий з кучерявою світлою борідкою, в халаті, з ковпаком на голові. На грудях у нього стояв Ноббі, вищиряв зуби й гарчав старому просто в обличчя.
Розділ 2
Переселення душі
Геб придивився до незнайомця. Не можна було зрозуміти, живий той чи мертвий. Очі його втупилися в одну точку на стелі, груди не здіймались від подиху… Але на обличчі, вкритому великим яскравим ластовинням, не було смертельної блідості, щоки рожевіли. Геб перевів погляд на масивний стіл у центрі зали. Там широкими червоними лініями було накреслено п’ятикутник. Сам Гебвін ніколи з таким не стикався, але чув, що це називається пентаграмою.
У центрі пентаграми стояв круглий акваріум.
Хоча спочатку Геб вирішив, що це магічна сфера. Звичайно, ніяких магічних сфер він теж ніколи не бачив, однак чув, що вони існують, а де ще можна побачити магічну сферу? Певна річ, у помешканні мага. Тому Гебвін і вирішив першої миті, що це сфера, але коли придивився, зрозумів — ні, звичайний круглий акваріум на підставці.
Акваріум було накрито дерев’яною покришкою, навскіс її перетинала тонка чорна нитка, що тяглася кудись догори. Вона була така чорна, що здавалася просто тонесенькою смужкою мороку. Геб простежив за нею поглядом і виявив, що нитка майже сягає стіни, але все-таки не доходить до неї, а просто зникає в повітрі.
Коли світло свічок проникло до акваріуму, по воді пробігли брижі, порошини звихрилися, огорнули червоний будиночок хмарою, котра не переставала ходити хвилями. Тільки тепер Геб помітив великий золотий замок на покришці. У замковій шпарі стирчав зламаний іржавий цвях. Гебвін скоса глянув на Ноббі, який і досі так само гарчав на світлобородого старого, і ступив до столу.
Зблизька стало видно, що замок не золотий. Просто його поверхня мала незвичайний жовтогарячий колір. Геб завжди легко міг упоратися із будь-якими засувами й замками, але цей здавався аж надто масивним та міцним. Хлопець посмикав цвях і вирішив, що механізм, зважаючи на все, заклинило. Тоді він із цікавістю припав до акваріума, щоб краще розгледіти будиночок крізь зелений туман, далі випростався, обома руками схопив замок і смикнув.
Щось клацнуло, золотаве світіння розлилося в повітрі. Геб відскочив із замком у руці — той розкрився.
З віконець червоного будиночка полилося світло. Він миттєво став дуже яскравим, в акваріумі начебто багаття розгорілося. Скляна куля загула, наливаючись сяйвом, покришка ворухнулася, рух передався вгору чорною ниткою. Вона здригнулася… і не видала ні звуку.
Ні, звук усе-таки був, але надто високий, надто проникливий, щоб його могло розчути людське вухо. Він хвилею розійшовся навколо, весь Каштелянів замок здригнувся, тихо зарипіло каміння в мурованій стіні. Нечутний дзенькіт чорної нитки вирвався назовні й пішов далі, прокотився засніженими пагорбами й темними долинами, змовк вдалині.
Стінка акваріума лопнула, промінь жовтогарячого світла простягнувся до софи. Геб побачив у цьому промені неприродно витягнуту людську постать, яка звивалася. Вогні всіх свічок, разом яскраво спалахнули і майже згасли.
Ноббі поставив передні лапи на лоб старому й саме вчепився зубами в ковпак, що вінчав сиву голову, та з гарчанням потяг його на себе. Почувся такий звук, ніби щось ляснуло, акваріум підскочив над столом, і жовтогарячий промінь зник.
Усе змовкло. У грізній тиші Гебові здалося, що десь дуже далеко й високо, за пагорбами й долинами, на самій межі того величезного простору, що його зумів пронизати дзенькіт чорної нитки, пролунав невиразний голос, який промовив єдине слово: