Здавалося, що око розумне й теж дивиться на Тодола. Причому, дивиться з певним і дуже сильним почуттям.
Цим почуттям була ненависть.
Бардо ледь помітно всміхнувся й глянув у опуклу чорну зіницю.
У ній він побачив подвір’я замку й Безвихідну вежу посеред нього. У вежі щось відбувалося, але Тодол поки не міг зрозуміти, що саме. Зате він зрозумів головне: старий ворог прокинувся й потривожив чорну нитку.
А нитка раптом порвалася. Щойно вона була туго натягнута в повітрі, а тепер із пронизливим «ДЗЕНННЬ!!!» зникла.
Це могло означати лише одне: Каштелян на волі.
Погляд Бардо повільно пройшов уздовж галереї, досяг кінця, затримався на миші, рушив назад і зрештою зупинився на одному з кістяків. Кістяки не були потрібні Тодолу для того, що він збирався зробити. Вони просто допомагали магові вибрати підходяще звірятко з тих, що могли виконати його завдання.
— Ти, — сказав Бардо Тодол і знову схилився над скринею. — Ти підійдеш найкраще.
Розділ З
Чорне око
Геб прислухався.
Здавалося, що звуки проникають сюди з якогось потойбічного світу, навіки схованого за завісою мряки. Уривчастий рик.
Дзявкання.
Рипіння снігу під важкими кроками.
Скреготіння зубів.
— Прототвар! — Ноббі розвернувся, при цьому кінчик хвоста потрапив у поле його зору. Пес презирливо пирхнув, глянув на уривок чорної нитки, що лежала долі. — Тодол наслав по нас свою бестію! Розумієш?
— Ні, — відповів Геб сердито.
Ноббі знову спробував стати, як людина, але похитнувся, засмучено махнув лапою і знову опустився на чотири лапи.
— Не розумієш, малий? Бардо Тодол поставив сигнальну нитку. Вона порвалася, тепер Тодол знає, що я на волі. І він послав за мною прототвар. Поки не зрозумів, яку саме. Але незабаром зрозумію! Зараз вона примчить сюди… — Ноббі навіщось поліз під софу, з-під якої долинули притишені слова: «Зараз як примчить сюди…» — й виліз по інший бік, і далі бурмочучи: «Як примчить вона сюди, й тоді…» — двічі оббіг навколо столу та зупинився біля ніг Гебвіна, знизу вгору дивлячись на нього.
— Як примчить, і тоді… знаєш, що тоді буде?!
— Ні, — повторив Геб. Це була найбільш вдала відповідь, яку він у такій ситуації міг давати практично на будь-яке запитання.
— Від нас залишиться ще менше, ніж від його звіряток! — вереснув Ноббі.
— Яких звіряток?.. — зовсім заплутався Геб.
— Не має значення! — пес вчепився передніми лапами в холоші Геба й почав смикати його, волаючи: — Вода, вода тут є, малий?
— Не знаю. Яка вода?
— Мокра! Бочка або дві? Немає, так? Тоді треба змотуватися! Швидко, швидко, швидко!
Гебвін вирішив, що відповідь «ні» буде цього разу недоречною, тому поцікавився:
— Куди?
— У підвал, — відрубав Ноббі й здригнувся, глянув угору, бо йому на голову впала чимала тріска. — Вежа валиться! У мене в підвалі був потаємний хід… — він прослизнув поміж ногами Геба та рвонув сходами донизу.
Рипіння снігу та гарчання наближалися. Геб услід за Ноббі скотився трьома сходовими маршами, проліз через люк у підлозі, а далі вузькими дерев’яними східцями спустився в темний, звивистий коридор. Йому здавалося, що кроки й рик таємничої прототварі лунають над головою, серед руїн.
Сопіння Ноббі, що біг попереду, перемежовувалося голосінням і тихою лайкою. Коридор зробився вужчим, Гебові довелося пригнутися, коли він почав торкатися земляної стелі головою. Підлога під ногами затрусилась.
— Тут! — дзявкнув Ноббі. — Стій, малий, на мене не наступи!
Перед ними був пересохлий колодязь. На однаковій відстані зі стіни стирчали іржаві залізні скоби.
— Ось він, мій потаємний хід, — повідомив Ноббі.
У темряві Геб тільки й зміг розгледіти, як пес поставив передні лапи на другу знизу скобу, потім закріпив задні на нижній. Судомно підібгав хвоста й спробував піднятися далі, але звалився на спину, під ноги Гебвінові.
— Лапи! — заверещав він, смикаючись і звиваючись, як безпорадне дитинча. — Лапи, а не руки! За що такі напасті, га? Агов, малий, ти де? Чуєш мене?
— Чую, — мовив Геб, схиляючись над псом. — Не репетуй, тут я.
— Як же не репетуй, коли не руки, а лапи? Думаєш, приємно це? Підніми мене. Тільки обережно!
Довелося перекинути пса через плече й притримувати його рукою. Ноббі вчепився кігтями в його пальто й пихкав та скавулів над вухом, поки Геб незграбно пнувся від скоби до скоби.
У страху не тільки очі великі, але й вуха — коли вони опинилися на поверхні, Геб зрозумів, що прототвар поки ще не так близько, як йому здавалося. Шелест снігу під її лапами чувся не серед руїн замку Каштеляна, а десь за найближчим пагорбом. Зате в замковому дворі панували рипіння та потріскування Безвихідної вежі, яка поволі осідала.