Гм, це вже щось нове в неї.
— А я й не знав, що ви ще й досi ляльками граєiесь.
Тiна пильним, довгим, п'яним поглядом дивиться на Макса, потiм мовчки задирає суконьку ляльцi й демонстративно повертає її голою цегляно-червоною спинкою до нього. I зараз же, нiжно поправивши суконьку, кладе ляльку в торбинку.
— Я гуляю. Святкую посаду. Вулицю кинула, в «домi» тепер. Прийдете в гостi до мене?
Макс усмiхається.
— А чого ж, з охотою коли-небудь.
Тiна зневажливо випинає губу. Ф-фа! Не прийде вiн, бреше. Бо лицемiрний соцiал-демократ. Але їй наплювать.
Вона знову витягує ноги в нових панчохах i сердито милується ними.
— А правда ж, то брехня, що нiби як гуляща дiвка поспить iз тим, кого кохас, то i в неї буде дитина? Брехня? Га?
I Тiна пильно дивиться на свої черевики.
Макс уважно, гостро зиркає на неї, нахмурюється й виймає цигарку. Потiм серйозно, дуже серйозно вiдповiдає.
— Нi, здається, це правда, Тiно.
Тiна швидко пiдводить голову й допитливо, неймовiрно вдивляється в гарне, хмуро-скупчене, з розкудовченим чубом лице Макса. Але вiн старанно закурює й не бачить її погляду.
У дверi знову стукають. Макс занадто швидко озирається й кричить «Увiйдiть!»
На порозi з'являється струнка постать, iз модним тоненьким прутиком у руцi, одягнена в «переливчасту» сукню нової матерiї, яка грає, переливається тонами темних фарб, як музика. З пiд прозорого, як крильця бабки-русалки, i теж «переливчастого» капелюха насмiшкувато-привiтно дивляться великi, вогкi, темнi очi телицi. За нею в коридорчику зацiкавлено визирає обличчя панi Гольман.
Макс злякано пiдводиться й нерiшуче йде їй назустрiч.
— Можна? Я не перешкоджаю? Я теж тiльки на хвилинку.
I Сузанна, мило, гумористичне морщачи уста, пiдкреслює «на хвилинку». А очi вже, як двi ластiвки, прожогом черкають об Тiну й одлiтають убiк.
Тiна, вся зiщулившись, незручно бере свою торбинку не за ремiнець, а в руку, й пiдводиться. На «переливчасту» даму вона не дивиться, а, проходячи повз Макса, хитає йому головою в убогенькому загонистому капелюшку й обережно, як повз насвiжопофарбовану стiну, проходить бiля «порядної жiнки». Сузанна скоса вколює її поглядом i одступається трохи вбiк.
Макс майже не бачить, як виходить Тiна. Сузанна в нього, сама, вперше! У цiй мiзернiй, бруднiй, негарнiй хатинцi, з цими страшними мiхурами рудих шпалер на стiнах, з обгризеними зубними щiточками на комодi. Така вся опукло гарна, чужа, наче з iншого свiту, вона тут, у цiй обстановi.
Вiн червонiє й од нiяковостi покушує правий бiк нижньої губи, забувши навiть попросити сiсти.
А Сузанна не помiчає нi мiхурiв, нi щiточок, нi самої хатинки. Вона просто стоїть й мило, насмiшкувато розповiдає, як вона проїжджала цiєю мiсцевiстю й як їй прийшла думха зробити прощальний перед Гiмалаями вiзит її одному доброму приятелевi й завзятому соцiалiстовi пановi Максовi Шторовi.
У дверi знову стукiт, нерiшучий, нерiвний.
— Ввiйдiть!
Нема нiкого i знову стукiт. Макс нетерпляче, швидко йде до дверей i одчиняє. За ними збоку стоїть Тiна з похмуро насупленими бровами. Вона мовчки киває йому головою й одходить задом далi, у куток коридорчика. Макс озирається, прохає вибачення в Сузаннн, яка занадто охоче й живо просить його не церемонитись, i виходить за Тiною.
Вона вже тримає в руцi тонкий пакетик, загорнутий у газе-товий папiр. Простягнувши його рвучким жестом Максовi, вона сердито каже:
— Грошi. Передасте мамi? Та тiльки на лiки їй.
Макс помалу бере пакетик i важно дивиться на Тiну. Потiм затримує її руку з шорсткими, робочими пальцями, дуже потискує її з натиском, тихо, м'яко говорить:
— Я неодмiнно прийду до вас у гостi, Тiно. Чуєте? Дайте тiльки вашу адресу.
Тiна скидає на нього догори щасливими, засоромленими очима, робиться вся нiжною, наче тверезiшою й лагiдною, як маленька дiвчинка, i тихо, змовницьким шепотом кидає:
— Я лишу адресу панi Гольман. Добре?
Вiд неї тепло й гостро тягне алкоголем.
Макс хитає головою, ще раз потискує руку їй, ховає грошi в кишеню й вертається до себе. йому вже не нiяково й не хочеться кусати губу.
Сузанна так само стоїть посеред кiмнати й потьохкує з тонесеньким свистом прутиком. I так само не дивиться нi на мiхурi на стiнах, нi на коротеньку канапку, нi на що; неначе вона давно-давно вже знає цю кiмнату, її мiхурi, канапку, обгризену щiточку й нiчого особливого в них не помiчає.
— Хто ця мила дiвчина?
Ну, розумiється, вона повинна саме так спитати: «мила», не «чудна», не «смiшна», а «мила». О Сузанно! А сiсти, очевидячки, гидує.
Макс поводить рукою до стiльця й прибiльшено насмiшкувато посмiхається.
— Може, присядеш «на хвилинку»?
Сузанна героїчно пiдходить до стiльця, де сидiла Тiна, швидко, непомiтно окидає його оком i з охочим виглядом сiдає.
Макс теж сiдає на своє мiсце й з недбалим виразом закурює. Ах, Сузанна, здається, запитала, хто ця мила дiвчина? Це-проститутка, дочка одного його товариша.
I з чекаючою посмiшкою пускає дим убiк, щоб не курити на Сузанну.
Сузанна знов, наче вона й знала, наче так i слiд, щоб у кiмнатi Макса були проститутки, охоче, з байдужою привiтнiстю хитає головою. А очi вогко, про себе весь час смiються.
— Ця дiвчина колись, як i я, вчинила страшне злочинство: покохала вищу iстоту, сина фабриканта. За це батько вигнав її з дому. Пiсля того її вигнала вища iстота. А коли вона стала тим, хто є, її вигнало наше морально-чисте громадянство.
— Ну, проте знаходяться такi, що й приймають? Га?
I Сузанна, смiючись очима й хльоснувши прутиком, легко й гнучко встає, — їй треба вже йти. На Макса солодко й нiжно вiє її пахощами й духом волосся, вiд якого хочеться схопити вище лiктя цю точену руку й здушити так, щоб очi перестали посмiхатись.
Нi про останнє побачення, нi про його листа вона навiть не згадує, — може, навiть i рада, що так вийшло.
Макс теж пiдводиться i теж нi слова про те.
— Коли ж на Гiмалаї?
Сузанна безжурно знизує плечима. Невiдомо. Коли збереться все товариство.
— Ми чекаємо ще на одного скульптора. Ну, бувай. Мушу спiшити. Заходь часом. Я, мабуть, ще тижнiв зо два задержусь
Вона, переливаючись то нiжною ржею, то тьмяним золотом, поправляє капелюха i, насмiшкувато смiючись очима, бадьоро, привiтно простягає йому руку. Макс увiчливо вклоняється й проводжає Сузанну до дверей на сходи. На сходах вона ще раз мило, ласкаво хитає йому головою й швиденько сходить униз, потьохкуючи прутиком.
Але як тiльки грюкають дверi за Максом, вона перестає тьохкати прутиком, перестає безжурно посмiхатись i спiшити. Сходить помалу, iнодi прислухаючись догори й навiть зупиняючись I очi їй не смiються вогко й насмiшкувато, — вони стомленi, тоскнi й понурi.
А Макс, навпаки, швидко, бурхливо, розмашисте ходить по кiмнатi й посмiхається. Ха! Прийшла показати, що їй начхати на нього. «Ми чекаємо на скульптора». Хто то «ми»? Ну, i чекай, будь ласка.
В кiмнатi ще стоїть слiд її пахощiв, насмiшкуватих, безжурних, байдуже привiтних. Погляд Макса падає на зубну щiточку. Вiн люто хапає її, шукає, куди б сховати, й роздратовано кладе в шухляду столу.
Потiм сiдає й рiшуче пiдсуває до себе рукопис. Але в вухах волосяним свистом потьохкує прутик, i вiд цього в грудях кипить глухе, незрозумiле роздратування, неспокiй, образа.
Очi його машинально бiгають по рядках, нiчого не бачачи, i раптом за щось зачiпаються. Макс приглядається й читає: «i яка-небудь стара, обгризена, негодяща зубна щiточка для того, хто пам'ятає, що все це е життя, неповторне й дорогоцiнне, може дати серед певних умов зворушену радiсть i красу».
Макс хитає голвою й кривить губи усмiхом.
А вiн поводиться так, нiби його життя застраховане й цiлком забезпечене найменше на п'ятдесят рокiв. Очевидно, пам'ятати, вiчно стояти з лiхтарем пам'ятання проти цих усiх «елементiв» життя не гак легко, як записати на папiр. I коли з'являється «елемент» у переливчастiй сукнi, з прутиком, з вог ким смiшком, з недавно цiлованими устами, то всi iншi «елементи», а серед них i пам'ять, i смерть, i зубна щiгочка мусять посгиратися, як стерлася Тiна.