Хе! Ось воно, серце Нiмеччини. Величезна темно-сiра буддiйська пагода, шершава, важка, як велетенська черепаха, що мiцно вперлася на лапи й роззявила пащу дверi. Круг неї, як стривоженi комахи, шамотяться авто, приїжджают), сiд!їжд жають, трусяться, пихкають, нетерпеливляться. Люди пачками вистрибують iз них i прожогом несуться в роззяв. iєну пащу черепахи. Другi вилiтають iз неї, махають руками, капелюхами, стрибають в екiпажi, вибиваються з юрби й женуть кудись стрiмголов. Газетчики люто кричать, вимахують окремими додатками газет, кидаються пiд ноги. Крик, гуркiт, рявкiт, свист, дзвiн.
Ага, артерiї сьогоднi мають добру роботу?
Макс виплиiує з жучка t, заклавши лiву руку в кишеню, п'яно поблискуючи очима, не хапаючись, протискається в потiк, що вливається в бiржу. За дверима контроль вхiдних документiв. О, будь ласка! Кореспондент «Будучностi». А от ще й «спецiальний документ од детективного вiддiлу тайної полiцiї.
Ха, «спецiальний документ» товариша Тiле на цих привратникiв храму робить раз у раз магiчне враження, — де ж пак: найвiрнiша охорона їхнiх святощiв.
О, сьогоднi серце тiпається здорово! Це в вестибюлi чути надзвичайний гуд, неначе там десь у повному ходi працює велетенська машина з тисячами тонових колiс i рушiйних ременiв. Рiвнин, глухий, безустанний гуркiт щодалi робиться виразнiший, дужчий, грiзнiший. Бiля кружляних дверей, через якi одне пасмо людей усотується, а друге висотується, наче живий рушiйний ремiнь на незримих гонових колесах, вже людської мови розiбрати не можна. А коли Макс утягається в пасмi в залу пагоди, тут уже треба кричати своєму сусiдовi на вухо, приклавши долонi до рота То реве й гуркоче багатотисячна юрба. Вона вся, як труп, обсiлий червою, кишить, рухається на одному мiсцi, вгризається, бореться там помiж собою, i вся приголомшливо, без перестанку, без пауз, без виразу кричить одноманiтним страшним гудом, як рев величезного водопаду.
Колосальна двоповерхова зала з круглою банею, з мармуровими колонами, наче з сiрої замшi, вся залита свiтлом електрики. Сонце тут непотрiбне, сонце — тут сентиментальнiсть, то свiтить, то ховається; електрика — певнiша, дiлова, надiйна сила.
Макс шукає очима патруль. Ну, це не легка справа, та ще сьогоднi. О, та яке ж сьогоднi люте ревище! Який страшний, корчовии рух. Цi голови наче всi викручуються з-помiж самих себе, роблять скаженi зусилля, але, зачарованi якоюсь силою, мусять лишатися на мiсцi.
Припертий до стiни, з палаючою головою, очманiлий вiд гуркоту, миготiння й кишiння голiв, Макс стоїть бiля стiни, вилiзши на якусь приступочку. Йому видно всю велетенську живу масу тiл Посеред зали, в самому центрi кишучої, найбiльш ревучої юрби, над булькочучою кашею голiв понуро й велично чорнiють якiсь таблицi. Що воно таке? Скрижали заповiдiв бої а цього храму? Чорнi прапори капiталiзму? Пiд ними, пiднiмаючись над натовпом головами й плечима, шамотяться жерцi храму, люди в чорних убраннях. До них простягаються не то з благанням, не то з вимаганням руки з олiвцями, з книжечками, поскручуванi пальцi, до них напрямленi всi по-вирячуваиi очi, пороззявлюванi роти, пiтнi червонi лиця. На таблицях миготять рiзнофарбними вогнями цифри, зникають, мiняються; люди в чорному гарячкова нахиляються, пишуть, знову випростовуються, слухають ревище, вдивляються у скрученi, махаючi руки, показують знаки.
Макс глибоко зiтхає.
Як вони можуть розумiти один одного? Як у такому пеклi, ревищi, тiснотi, духотi, в цьому страшенному гонi, миготiннi цифр можна що пебудь зрозумiти? Це якесь зорганiзоване божевiлля, лборище неиормальних, планово хорях людей. Ось вихоплюється декiлька зойкiв, голоснiших окремим крикiв, хк зойки иогопаючих у водоиадi, i поринають у загальному гуркотi й ревищi.
А скрижалi сгоять твердо, непорушне, залiзно. Жерцi й прислужники видушують на них рiзнофарбнi, блискавичнi цифри заповiдi. Другi збоку крейдою виписують, третi нотують у товстелезних книгах.
Тiпається, колотиться, реве серце Нiмеччини. А по артерiях од нього женуть отi цифри по всьому органiзмi, вмент одиих убивають, других раяять, третiм несуть щастя. Механiчне, жорстоке, бездушне, воно рiвночасно кипить, усе труситься, повне такої лютої, несамовитої енергiї, що енергiєю одного цього ревища можна, як силою водопаду, пустити в рух машини.
Макс притихлими, поширеними очима дивиться на кипучу масу. Страшна сила, якась чудодiйна, колосальна стияя, якийсь дикий хаос, у якому дiють страшнi,невблаганнi, неминучi закони. А з цих же диких, божевiльних крикiв, iз цього скаженого, безглуздого миготiння цифр складаються розумнi. твердi, стрункi норми.
А яка чулiсть у цiєї стихiї! Всяка подiя, всякий струс в органiзмi моментально тут одзивається. Оповiщення Iнараку. Замах на Мертенса. Загроза мозковi, загроза якiйсь клiтинi мозку. I вже кров'янi тiльця, вже клiтини й клапанчики серця в пiдвищенiй працi, у тривозi, в гарячцi.
Ха! Банда розбiйникiв? О, вiд банди розбiйникiв серце Капiталу так не заб'ється.
Гу-гу-гу-гу-гу! Страшний пульс!
Макс раптом посмiхається. А от досить йому повернути за-щiпочку в тiй невеличкiй металiчнiй цяцечцi, що лежить у нього в лiвiй кишенi, досить кинути цю цяцечку в середину юрби — i зразу, в один мент серце скорчиться, ухне й навiки спиниться.
Хм! Та чи спиниться ж? А чи не буде назавтра ж знову Кров'яних тiлець на мiсцi забраних трупiв? Буде. I знову буде ревище, тупiт нiг, мигтiння цифр i новi чорнi скрижалi. I так само на мiсцi Мертенса стане якийсь новий Мертенс, нова клiтина Бо що значить тут воля цих окремих клiтин, цих слiпих, покiрних вищiй якiйсь волi виконавцiв? Знайти дiйсне серце, дiйсний мозок цього органiзму, його розшматувати. цяцечкою й навiки спинити! Але де вони? В чому? Де взяти тої сили, яка могла б виступити проти мiстичної сили цiєї стихiї та її страшних залiзних законiв?
Хтось злегка стискає Макса за колiна. Вiн живо нахиляє голову вниз. На нього з усмiхом дивиться кругле, спiтнiло-червоне, в жовтих вiях лице товариша Роте. В руках у нього олiвець i записна книжечка, як у всiх тих кричущих людей.
Макс злiзає з приступки. Роте наближує губи до вуха Макса й кричить:
— Помiчаєте, який ажiотаж?
Макс швидко хитає головою.
— Панiка. Акцiї Об'єднаного Банку летять униз.
Макс робить здивовано-радiснелице й мовчки питає очима. Товариш Роте розумiє його й з усмiшкою киває головою. Потiм знову наближає уста до вуха Макса, задравши трохи голову:
— Кажуть, Об'єднаний просто в облозi. Забирають вклади. Банк не може… тити… а… о…
Макс недобре чує й собi кричить:
— Що не може?
— Не може вмiстити народу. Викликано полiцiю.
Макс весело стрiпує чубом! Ха! Здорово. Значить, усе ж таки щось можна органiзмовi зробити?
I знову крiзь очманiлiсть i чад вiд гуркоту й ревища спалахують палахкотливi язики, а лiва рука мiцнiше обнiмає теплу й вогку вiд поту металiчну круглу цяцечку.
Роте киває Максовi, запрошуючи пiдставити вухо.
Макс знову нахиляється. Роте кричить:
— Страшенно хочеться трошки розважитись Пустити чутку, що Мертенс сюди їде. Можна? Однаково «їх» тут не може бути.
Макс iкоса дивиться на Роте й бачить одне око в жовтiй вiї примружене лукавим веселим усмiхом. Ця лукавiсть проходить i в Макса, торкається до полум'я й спалахує буйною веселiстю. Ану!
Вiн киває головою на згоду й знову вилiзає на приступку, з усiх сил стримуючи смiх, що вже буйно трiпочеться в ньому. Так буйно, що аж трошки дивно й неприємно. А голова горить, палає, гуде. У вухах — гу-гу-гу-гу!
Роте вiдходить i протискається крiзь кричущi тiла. Бестiя Роте: який тривожний, зляканий вигляд у нього. От вiн при туляє вуста до вуха лисого панка. Панок живо, вколото по вертає до нього голову. Хоче, видно, спитати. Але Роте не має часу вiдповiдати, йому нема коли, йому страшно, йому треба швидше тiкати з цього небезпечного мiсця. Панок iз пухнатою лисиною непокiйно звертається до сусiди. Той, здається, не розумiє. Нi, не вiрить. Знизує плечима. Але панок iз пухнатою лисиною ще непокiйнiше звертається до низенького, товстенького добродiя й кричить йому в вуха страшну звiстку.