А доктор Рудольф сяє голими одвертими очима, подiбними до мокрих шибок на вiкнах, i смiється собi трiпотливими куточками уст.
Союз Схiдних Азiатсько-Африканських Держав одкинув постанови Паризького Конгресу. Одкинув iз таким брутальним викликом, який не допускає без пониження гiдностi захiдних держав нових переговорiв. Азiя, Африка й Австралiя нахабно заявили претензiю на гегемонiю над землею. Європа й Америка цей пантеон вищої людської цивiлiзацiї, повиннi пiдпасти пiд залежнiсть од одсталої, напiвварварської частини земної кулi. Людство стоїть перед загрозою одкиду на цiлi столiття назад. Жовто-чорна раса простягає свою дикунську руку до горла бiлої раси. Старий великий. Захiд повинен iще раз стати на оборону людськостi, скувати злочинну жовто-чорну руку в кайдани iстини, права й культури. Захiд повинен покласти край розбратовi серед людства i встромити на вiки вiчнi в груди землi прапор єдностi й вiчного миру. Перемога Сходу е перемога смертi.
А доктор Рудольф безжурно перегортає кричущi аркушi газет i фальшиво видмухує крiзь верхню губу грайливий мотив маленької бiскаї.
Захiд хвилюється, колотиться в серединi себе. Людськi хвилi набiгають одна на одну, з ревом i люттю стикаються, пiняться, знову розбiгаються. Робiтничi маси порозколювалися ва ворожi табори. Мiльйоновi демонстрацiї за вiйну, проти вiйни, конгреси, конференцiї, манiфести, вiдозви, бiйки. Державнi апарати в скаженiй напрузi тримають рамцi велетенських механiзмiв, де страшним темпом гуркочуть розiгнанi сили їхнi. Одного дня не видержать — i на друзки, на черепки, на порох розлетиться культурний свiт, загинувши пiд руїнами й залившися власною кров'ю.
А доктор Рудольф весело-радiсно чучверить i загрiбає пiдпалене каштанове волосся розчепiреними пальцями й мокро сяє внутрiшнiм лукавим захватом очей.
I тiльки раз перестає посмiхатись i сяяти. Болюче зморщивши брови, вiн мовчки читає нову сенсацiю.
Iнаракiсти висадили в повiтря лондонську бiржу. Загинуло тисячi мирних людей. Вибух був такої страшної сили, що на кiлька кiлометрiв навкруги повисипалися з вiкон шибки. У вiкно одного помешкання (пiвкiлометра вiд мiсця вибуху) влетiла в кiмнату вiдiрвана голова жiнки, вбивши дiвчинку.
Доктор Рудольф схоплюється й швидко ходить по хатi, обхопивши голову обома руками i з стражданням прицмокуючи язиком:
— Тьа! Тьа!.
Але радiсть помалу проступає знову, розгладжує покривленi уста, наморщене болючими горбиками чоло, знову вогко промiниться з очей. I доктор Рудольф знову ходить по саду, оiлядаючи небо, хмари, аероплани, дерева, будинки хазяйським, задоволеним, радiсним поглядом, то лежить десь на травi, примруживши до сонця очi й завмерши в тонкiй, волосянiй посмiшцi.
Часом тут находить його Труда. Вона ходить непевно, помалу, без колишньої недбалостi. Вона схудла, на щоках западини, темнiють пiд очима рудi круги, а в очах до такої мiри виразно нема колишньої iронiї до всього, що поряднi люди шанують, що хочеться її нiжно нiжно пожалiти.
Ллє доктор Рудольф не жалiє. Тiльки любовно, так само, як хмари, аероплани й дерева, обводить очима змарнiле смугляве личко з синьою родинкою коло вуха й з тихим смiхом одмов-чується на запитання Труди — чи правда, що вiн дав зарiк постити сорок день i сорок ночей. На думку Труди, всякi подiбнi примiтивнi способи самогубства не рацiональнi. Коли вiн гадає так знищити себе, то вона йому радить не затягати часу й вибрати доцiльнiший спосiб.
I Труда злегка червонiє. Але доктор Рудi смiється, дякує за пораду й весело шкандибає собi додому.
Iнодi вiн зустрiчає й принцесу Елiзу. Вона тепер чогось часто гуляє по саду, заходячи iнодi навiть до оранжереї. Але тепер доктор Рудольф не щулиться, не стискується винуватим соромом, а ясно, радiсно, одверто дивиться на матово-бiле, погордливо-величне, обрамлене червоними крилами лице й любовно, радiсно посмiхається так само, як до Иоганна, матерi, Труди. Вiн поштиво, низько вклоняється принцесi, але не хапається пробiгти повз неї.
I Фрiц iнодi з за кущiв бачить, як принцеса Елiза озирається на шкандибаючу постать iз непокритою, розкудовченою головою, i в похмурених очах її проходить не то здивування, не то гнiв, не то тривога.
В небi — сонячна пожежа, на землi — пекуча з роззявленим ротом, iз млосною застиглiстю спека. Сад знеможено куняє. Пiсок на дорiжках, лави, шибки на вiкнах, схiдцi на терасу — все гаряче. До металiчних ручок дверей не можна торкнутись.
Доктор Рудольф, молитовно, щасливо пiдвiвши лице до сонця, розхриставши до нього спiтнiлi груди, мружачись i блаженно посмiхаючись, шкандибає вулицею. Прохожi з легким здивуванням проводжають очима чудну постать iз непокритою, розкудовченою головою й не зовсiм звичайним усмiхом. Полiцаї лiниво виймають адресову книжку й шукають адресу найближчої лiкарнi для душевнохорих.
Доктор Рудольф нiкуди не поспiшає. Коли вiн увiходить у центр мiста, сонце заступають будинки, вiн перестає мружитись i оглядає свiт iз цiлковитим задоволенням власника, який щойно вигiдно закупив його. Розумiється, багато в маєтку негодящого, смiшного, шкiдливого, але загалом усе досить добре. I небо, i спека, i трамваї, i пiтнi, заклопотанi, потомленi люди. З уст його не сходить вибачлива, любовно-iронiчна, волосяна посмiшечка, очi з прощаючою насмiшкою поглядають навкруги.
От доктор Рудольф зупиняється бiля величезного, на всю стiну скла гастрономiчного магазину. З покiрним, тупим жахом висять униз головами темно-золотистi великi трупи риб iз пороззявлюваними ротами. В тоненьких прозорих кишках лежить набите м'ясо трупiв рiзних тварин: свиней, волiв, коней, а часом i собак. Мертве тваринне м'ясо, червоне, з салом, виставлене великими купами просто так, не в кишках. I в людей, що зупиняються перед цим вiкном, горлом проходить спазматичний рух ковтання. Страшенно їм смакують цi шматки тваринних трупiв!
Доктор Рудольф скоса поглядає на сусiдiв — i жалiючий, вибачливий усмiх розгортає його закрученi куточки уст.
— А правда, не можна й уявити собi, що коли-небудь люди перестануть їсти трупи тварин? Е?
Сусiд здивовано дивиться на вибачливо-iронiчне лице чудного чоловiка, але в тiй iронiї така певнiсть, така ясна любов-нiсть, що сусiд теж посмiхається:
— Може, колись i перестануть.
Доктор Рудольф кладе раптом руки на плечi сусiдовi, присуває до нього почервонiле вiд сонця й духоти лице й притишеним лукавим голосом каже:
— I не колись, а дуже швидко. Можете бути спокiйнi.
I вiдходить iз тою самою певнiстю, прощаючою насмiшкою й нехапливим виглядом хазяїна, що вийшов на огляд свого маєтку. Вражений сусiд довго дивиться вслiд йому й пiдозрiло, з сумом похитує головою.
По кафе й ресторанах, внизу глибочезних вулиць, у вогких затiнках барiв паряться пiтнi, гарячi купи людських тiл. Нагрiте згори двадцятьох поверхiв залiзо й бетон безупинно пашать теплом i випарами людей. Спалений бензин, тютюн, гас густою атмосферою стоїть, як вода в озерi, в берегах кам'яного мiста. Небо бозна-де, десь далеко далеко над височенними прорiзами велетнiв-будинкiв. Сонце кипить десь там, над ними, палає, клекотить, i тiльки часом дивом якимсь просковзне вниз, перестрибуючи з металу на скло, така блiденька, жовтенька, недокровна смужечка. В руках розпарених, знеможе-них живих iстот довгi шматки паперу, з яких вони висмоктують у себе хвилювання, тривогу, роздратування. Iз склянок же вони всмоктують у себе повiльними ковтками маленькi рiзнокольоровi дози отрути й щохвилини витирають iз набухлих облич лоскiтливий пiт.
Доктор Рудольф цю частину свого маєтку оглядає з жалем i досадою. Чекайте, чекайте, ви, нещаснi самогубцi!
Перед магазином Крумпеля, як звичайно, величезна юрба. Вся вiтрина миготить переливчастим голчастим блиском брильянтiв. Кольє, перснi, шпильки, голе камiння, справжнє, фальшиве, кругле, довгасте, воно то крутиться на спецiальних кружалах, то дрiбно труситься на мiсцi, то важно, велично лежить непорушне на оксамитних подушечках i все випромiнює блискаючi кольори, легкi, прозорi, грайливi. З очей публiки випромiнюються заздрiсть, жаднiсть, тупа задума, нелукаве милування, нiмий захват.