А доктор Рудольф радiсно шкандибає далi: молодцi каторжани — все ж таки вони не зовсiм загубили там, у печерах, родиннi почуття.
Лiс, наспiвуючи про себе свою, йому тiльки чутну, мелодiю, в такт їй похитує головою. Плями сонця поприлипали до стовбурiв i солодко мружаться. Кора сосон, як риб'яча золота луска, млосно випускає медовi краплинки живицi; жовтогаряча, червона кора, як волосся одної прекрасної дикунки, що молиться на солдатськi гудзики. О, ця зовсiм забула своїх родичiв, ця не обнiме голою рукою й не покладе на зелене лоно землi голову коханого, не повiсить на кущах свої людськi ганчiрочки, поскидавши з себе залiзобетоновi приписи та закони.
Доктор Рудольф лягає в траву на саме сонце й заплющуь очi. Дзвенять мухи, дзвенить сум i нiжнiсть, граь невтримна, буйним фонтаном, iскриста радiсть, цiлує пекучо, благосно Велика Мати.
Золотисто-кучерявий, розпарений духотою, з дитячо-червоними устами стоїть Фрiц пiд дверима червоного салону. У високому, врочисто-строгому коридорi затишно, тихо й темнувато вiд позатягуваних зеленими густими шторами вiкон.
За дверима чути тиху балачку. Один голос низько-контральтовий, спокiйно-владний; звуки ного викликають уяву гордої, нiжно-бiлої шиї, вiд погляду на яку стає солодко-тужно. Другий — непокiйний, влазливий, притишений. Чого такий притишений? Чого так притьмом треба було бачити князiвну.
Фрiц тихенько надушує на дверi. Заранi й постiйно наготованi до цього, вони безшумно трошки вiдчиняються. У щiлину видно жiночу, круглу, поштиво зiгнуту спину графа Адольфа й плескувату потилицю з рудявим чубом. За нею непорушну, рiвно застиглу червону пляму волосся.
— …ваша свiтлосте… дуже треба… загроза… бу-бу-бу… пан президент… ваша свiтлосте…
Червоно-золота пухнаста пляма трошки ворушиться, i з за неї металiчним контральто виразно чути:
— А це конче потрiбно?
— Шув-шув-шув… пан президент… ваша свiтлосте… Союз Схiдних Держав…
— Нарада має бути в Лондонi?
Потилиця швиденько киває й знову таємничо бубонить, шелестить, воркоче, схиляється то праворуч, то лiворуч.
— Значить, ви певнi, що дiйде таки до вiйни?
Потилиця рiшуче киває й жде. Чорт би її взяв, закриває все лице князiвни. Вмить червоне волосся пiдводиться догори, з за потилицi сходить, як iз-за скелi мiсяць, рiвно-бiле, строге, з великими зеленими очима лице. Але потилиця моментально схоплюється й знову закриває його собою.
— В такому разi, графе, я згоджуюсь прийняти пана Мертенса. Але пiд умовою, що про цей вiзит абсолютно нiхто, крiм нас трьох, не буде знати.
Спина графа робить рух.
— Стривайте, пане графе. Вiзит, пiдкреслюю, має бути цiл-кон конфiденцiальний. Я не хочу, щоб пан Мертенс через нього рискував своїм, моїм i багатьох людей життям. Доля лондонської бiржi повинна бути для нас осторогою. Навiть у цьо-му домi нi одна душа не повинна знати про цей вiзит. Отже, коли можете й обiцяєте так зробити, я згоджуюсь: завтра о дев'ятiй годинi вечора.
Граф Адольф низько вклоняється: i може, i обiцяє так зробити.
Фрiц тихесенько причиняє дверi й навшпиньках швидко вiдходить од дверей.
«Завтра о дев'ятiй вечора! Завтра о дев'ятiй вечора! Завтра о дев'ятiй вечора!»
Рожево-золотистий Фрiц спирається об стiну — в нього чудно пом'якли ноги й пiд грудьми стало тiсно-млосно.
— Фрiце! Що з вами?! Вам погано?
Фрiц швидко розплющує очi: вся в бiлому з голови до нiг, наче в пiнi, стоїть перед ним графiвна Труда. Перламутрово-смуглява, мiцна, туга шия рiзко-темно вирiзняється на тлi мережаної пiни. Очi з-пiд крисiв бiлого капелюха здаються величезними, переляканими.
Посiрiле лице Фрiца спалахує вогнем.
— Нi, нiчого. Я так… Душно дуже. Я прошу вибачить. Вiн уклоняється й швидко сходить униз, чуючи на своїй спинi здивований погляд темно бронзових пiд бiлим капелюхом очей.
«Завтра о дев'ятiй вечора! Завтра о дев'ятiй вечора!» В себе в кiмнатцi Фрiц сiдає на лiжко й долонею витирає пiт iз лиця Завтра о дев'ятiй вечора цей будинок, ця Труда, старий граф, поважний Штор, а головне вона, ота моторошно-прекрасна, велично-недосяжна iстота, i вiн сам iз оцими пiтними руками, з оцими ослабленими колiнами — всi завтра о дев'ятiй годинi вечора…
Фрiц схоплюється й iз жахом стає посеред кiмнати. У вiкно, що врiвень iз землею, крiзь тюлеву завiсочку видно залите передвечiрнiм сонцем асфальтове подвiр'я, а в куточку в холодку длубається улюблениця-квочка з курчатами, тими самими пухнатими грудочками, якi принцеса так милувала, якi хижо-сласно брала в рот. Невже це може дiйсно статись?! I та червона голова, може, так само, як у Лондонi, кудись полетить, одiрвана страшною силою вiд тулуба, i влетить кому-небудь у кiмнату.
Фрiц поспiшно замикає дверi, дивиться па вiкно й навшпиньках пiдходить до комода. В долiшнiй шухлядi пiд чистою бiлизною лежить маленька металiчна коробочка. Коли вiн брав її вiд Тiле, вона хвилювала, вiд неї було гордо й завзято в грудях, в нiй була хмарна, велична поезiя. Але вона не була дiйснiстю. Тепер же це є реальна, металiчна плескувата коробочка з нарiзом на шийцi. Коли навертiти на шийку круглу головку, що лежить окремо, i коли з силою кинути цю коробочку об землю пiд двадцятиповерховим будинком, то через мент од будинку будуть тiльки руїни. I тепер — це в страшна, огидна, нестерпно огидна, до млостi, до корчiв огидна рiч!
Фрiц засуває шухлядку й вражено озирається- невже вiн зараз буде телефонувати до Тiле?! Невже це все справдi, в дiйсностi має бути?!
I з жахом, слiдкуючи за собою, вiн помалу пiдходить до телефону, бере в руки апарат, надушує гудзика звичайних цифр i слухає. Знайомий голос:
— Гальо!
Хтось чужий, стороннiй за Фрiца тихо говорить:
— Завтра о дев'ятiй вечора «дядько Самуїл» має бути в «красунi».
Мовчання, ошелешенiсть. I вмить, як пiдстiбнутий, голос уражений, жадний, хапливий Напевне? Факт? Перевiрено? Нi, телефоном нi слова. Негайно приїхати!
Фрiц помалу кладе рурку и вiдходить од телефону. Так, тепер уже все буде.
Вiн довго в задумi стоїть посеред кiмнати, похиливши золотисту кучеряву голову. Вiтрець злегка гойдає завiску, таку собi просту, звичайну завiску з попротираними вiд прання дiрочками. За вiкном дiловито, заклопотано-любовно квокче квочка, часом вона нахиляє дзьоб до землi, кумедно воркоче — i до неї тодi скочуються жовтявi, з темними й срiбними плямочками на крильцях грудочки. Такi простi, невиннi, буденнi грудочки! Шофер Герман iз украденою в старого графа сигарою в зубах, лiниво помахуючи блискучим ключем i мружачись на сонце, iде до гаража — графiвна Труда знов їде кудись на всю нiч.
Так, ясно, просто, звичайно, буденно.
Фрiц раптово скидує головою й починає швидко шукати очима по хатi здається, вiн щось забуває, щось важне. Ах, так: переодягтись
У Тiле, розумiється, буде Макс Штор. Господи! Це ж i старий Штор, i велична, хороша панi Штор, вона ж також… А що ж Макс? Невже вiн зможе?! I Фрiц раптом чує, як вiн увесь заливається вогнем сорому. Так, Макс Штор зможе, бо вiн дiйсний iнаракiст i герой.
Золотисто кучерява голова стрiпується, брови суворо, зацiп лено похмурюються, хлопчачi уста стискаються, i Фрiц рiшуче, твердо виходить iз тихої кiмнати.
Шукаючи Ганса Штора, щоб узяти в його дозвiл вийти з дому, вiн бачить в саду бiля оранжереї принцесу, графиню, графа Адольфа й панi Штор Вони стоять серед алеї i, поглядаючи на вiкна лабораторiї, тихо розмовляють iз виразом лю дей, що балакають про тяжкохорого. Iз чорної струнко-велич ної постатi червоним полум'ям стримить угору невеличка голiвка.
Сад гарячим запашним диханням стрiчає доктора Рудольфа. Здоров, здоров, любий, тихий, кудлатий шепотуне!
Весело й нерiвно трiщить пiсок пiд ногами доктора Рудольфа. Лице, шия, груди пашать сонцем; мокрi пасма волосся темнiють над очима, в зубах покручується листок, у руцi похльоскує прутик.
Панi Штор робить усiм знак очима й замовкає. Всi вдають, що розмовляють про щось байдуже, i, не хапаючись, повертаються лицем до доктора Рудольфа. А прутик собi потьохкує, листик покручується, розпатлана голова весело то схиляється на лiвий бiк i нiби пiрнає, то випростовується. Пiрнає й випростовується.