– Їла, Масi. Присягаюся богом, їла й нiколи в свiтi нiчого кращого не їла. Це iстинна правда. Масi!
— В такому разi, мамо, ти не дивуйся, що вони замкнули його в божевiльню. В тюрму посадити вони не можуть. За що? Просто вбити — небезпечно. А найкраще зробити його бо жевiльним. I тодi i його Машина — вигадка, маячiння боже вiльного. А вона, ця Машина, розумiється, повинна бути для них страшна! Таж подумай, подумай, мамуню, що це може бути? Це… Нi, я мушу швидше їхати. Нас можуть тут застати. Ти проведи мене до хвiртки. Ах, мамо!
I Макс раптом бурно, мовчки обнiмає матiр i одверто, жадно, тепер уже дозволяючи собi це, цiлує мокрi вiд слiз очi, теплi й теж мокрi лиця, такi рiднi, з таким дорогим дитя чим, колишнiм колишнiм духом «мами». Материнi руки, цупко-нiжнi, легкi, теплi, ходять по його плечах, шиї, головi, лю бовно, теж жадно обмацують, спiшать торкнутися до всiх куточкiв його тiла, так довго вiдриваного й не одiрваного.
— Масi! Дитинко! Хлопчику мiй бiдний!
Макс одривається, хапає важку валiзку й обережно несе її до дверей. На губах — солоний, нiжний смак, на очах, на обличчi — мокрi, гарячi слiди поцiлункiв.
Сад тихенько, заспокiйливо шелестить назустрiч двом темним постатям. У ньому нiхто не може їм зустрiтись. Принцеса з графiвною поїхали кудись до мiста, графи сидять у своїх кiмнатах, а дiдусь Погани давно спить у своїй хатинцi.
Перед хвiрткою Макс тiльки простягає руку матерi.
— Я сповiщатиму тебе, мамо, ти не турбуйся. Тiльки будь в умовленi години поблизу телефону. Ну, прощай, тепер я сам На вулицi теж нiчого пiдозрiлого. Його авто стоїть на свойому мiсцi. О, чекайте, вашi свiтлостi-справа ще не скiнчена.
Фрiц вiдчиняє дверцi авто й помагає Максовi втягти валiз ку. Ух, та важка ж яка! Що в нiй? Золото?
— Краще, нiж золото! Цiннiше за все золото на свiтi, Фрiце! Чуєте, хлопчику! Майте це на увазi!
Фрiц пощипує себе за волосинки над губою. «Хлопчиком» називати ного все ж таки трошки занадто. Людина, в якої виразно ростуть вуса, якiй довiряють бомби й серйознi справи, не є хлопчик Правда, коронка знайшлась, старий Штор одi-слав його, але ж вiн був при цiй справi. Та з товаришем Максом, видно, сталося там щось надзвичайне: вiн не може спокiйно всидiти, то пiдiгне ноги, то знеможемо витягне їх, нетерпеливиться, обома руками сильно тре щоки, виглядає у вiконця авто, торкається рукою до таємної валiзки, що стоїть у ногах, неначе боячись, що вона зникла. I все чогось мацає себе за груди з лiвого боку.
— Тiльки ж глядiть, Фрiце, берегти, як око, як своє життя, цю валiзку. Чуєте? Явам довiряю її. Вона повинна бути близько вiд мене. але не в мене. Найближче живете ви. I вам я найбiльше вiрю. Розумiєте? Отже, живим iз рук ви не повиннi її випустити. Чуєте?
— Чую, товаришу.
Тепер Фрiц перестає пощипувати волосинки вусикiв — оце iнша мова. А Макс намацує рукопис на грудях i нетерпляче дивиться у вiконце автомобiля.
Панi Гольман iще нiколи не бачила свого пожильця в такому радiсно-пiднятому станi, таким дивно гарним, таким ясно сяючим. Слава боговi, очевидно, та шикарна дама змилувалась над хлопцем. Та як i не змилуватись над таким красунем, над таким веселим, буйним, вогневим? Дурна, божевiльна була б, коли б одштовхнула. А ласкавий, а привiтний, а любовний який! Як її, стару торбу, обнiмає, термосить, трохи ве цiлує.
Панi Гольман аж зашарюється своїми жовтовощаними щоками. Широко розставленi малесенькi, закругленi вiд штовханiв життя оченята зворушено й тепло-тепло голублять буйну постать красуня-«хлопчика».
I довго вона ще не спить i чує, як за тоненькою стiнкою раптом гуркотить стiлець, як радiсно, швидко у вогневому захватi бiгають молодi ощасливленi ноги по пiдлозi. I згадується «старiй торбi» її бiдний покiйник, згадується не тим кашляючим пiвмертвяком, з яким вона добрела до останнiх днiв його життя, а молодим, лукавим, з начесаним на лiве око загонистим чубом i м'якенькими вусиками, вiд яких на губах лишалося стидне й млосно-солодке почування.
Чорно-срiбний лицар, фабрикант гудзикiв Душнер, терпляче чекає на призначеному мiсцi. Вiн собi ходить по тротуарi, заклавши руки за спину й покручуючи пальцями. Куди йому поспiшати?! То нерозважна, неекономна молодiсть усе кудись поспiшає, усе за чимсь гониться, нетерпеливиться, не розумiючи, що за своєю власною тiнню гониться. Людина ж, якiй п'ятдесят шiсть рокiв, добре знає, що свою власну тiнь однаково трудно пiймати що стоячи, що бiгаючи.
I цiн має рацiю — нокругивши пальцями всього тiльки пiвгодини, вiн досяiаь свого так само, якби цей час рвав на собi волосся. От вiн сидить уже з Трудою в окремiй закритiй ложi рес-iорану, Труда весело смiється, п'є без своєї звичайної обережностi келих ja келихом, а вiн сидигь так близько ко ло неї, що чує запах її молодого, тоненького, незайманого тiла.
Внизу в залi бурлить рiзнобарвний вихор людських тiл, на пiвоiолених, попсреплiтуваних руками, оп'янiлих вiд самих себе, вiд музики, вiд танцю. Смiх, шаркiт нiг, дзвякiт тарiлок, тужний плач флейт, теплий, душний дух гарячих тiл, пахощiв, вина, тютюну. Труда пiдтанцьовує плечима, наспiвує, пускає дим циi сiрки в зал Гарно жити на свiтi!!
— Трудо, я люблю вас.
— Дуже добре Трам-та-ра-рiм-тiм!
— Трудо, один поцiлунок, малесенький, невинний!
— Будь ласка.
I маленька, тоненька, смуглява ручка пiдставляється чорно-срiбному лицаревi до уст. А бiльше нi — договiр, вище лiктя не можна. Ах, вiн невдоволений? Не треба, нiчого не треба! Вона теж хоче танцювати. Нi, не танцювати, а гойдатись на тих стьожках iз срiбного паперу. Як безсоромно танцює та гарна пара.
— Папуню, вас коли небудь били? Папуня недочуває: слово «папуня» звучить тут так неприємно й не до речi.
— Хто бив?
— Ну, хто! Взагалi хто-небудь. Батьки, наприклад. Так, його iнодi били. Але невже вона нiколи нiколи не зго-дичься побути з ним на самого?
— Туї нема нiчого Ах, тут, серед цього натовпу, гомону, крику! Нi, зовсiм, зовсiм на самотi.
— Цс неморально, папуню, — важно й повчально каже Труда i, лукаво примруживши одне око, тоненько тягне вино з чарки.
Папуня лгхає й ненавмисне кладе руку на колiно Труди. Труда заплющує очi й вiдкидається на спинку фотеля нехай робить, що хоче — вона кокотка й хоче бути, як справжня ко котка. Безсоромна музика, безсоромнi танцi — все безсоромне, i вона безсоромна.
I соромно, i хвилююче, i чогось плакати хочеться. I вiн ще поче такi страшнi, соромiцькi, задушливi слова. А цинiчна, влазлива, лестива й здiймаюча музика щось нагадує. Боже, що вона весь час нагадує? Щось давнє, чисте, зворушливе.
— Папуню, сядьте далi! Папуню!
— Трудо, моя дорога дiвчинко!
— Налийте менi вина, я хочу пити. Швидше! I коли ви собi дозволите ще раз торкнутись мене, я зараз же iду додому. I ви ж не любите мене, ви не можете любити мене!
Господи, вiн, вiн не любить її?! Оце так! А коли людина, перейшовши п'ятдесят третю весну життя (трохи не помилився й не сказав «п'ятдесят шосту!»), маючи снiг на волоссi, чує, як у грудях мак цвiте, то що ж це таке з ним? А коли ця смiшна людина iз снiгом на волоссi й цвiтом маку на серцi думає про маленьку, смугляву, вередливу жiночку i стає на колiна перед її образом, i плутає всi цифри в бухгалтерських книгах, i всi цифри, всi книги, всi люди для неї нуднi й непотрiбнi, то що це таке з ним, хотiв би вiн знати? А коли за можливiсть почути цю маленьку непокiрну жiночку своєю, за можливiсть прилучитися до її святозапашної молодостi, до її святого жiночого єства вiн готов покласти до нiг її всi свої бухгалтерськi книги, весь спокiй, усе посивiле життя своє, то що ж це таке з ним, на милiсть божу?!