Так, то правда, той "якийсь там Макс" дiйсно гниє вiд туги, але чи не через це й таке обурення, такий гнiв за самий натяк?
Любе, вперте, зворушливе Страховище, воно з усiєї сили, чесно, сумлiнно тримає обруч над неiснуючою дiжечкою. Воно часом навiть так зворушливо-наївно, так простодушно запевняє, що триматиме обруч вiрно й непохитно до "законного" реченця. I навiть чесно "виплачує", навiть щиро, тепло, з нiжнiстю бере в смуглявi ручки його обросле колюче лице, смiхотливо тре його в долонях, цiлує пiд очима (бо там єдине мiсце, де не колеться щетина) i називає своїм "хорошим, славним, зачучвереним лицарем".
Зачучверений лицар iз тихою побожнiстю приймає незаслу-жену, крадену плату. Ну, що ж – хоч украдене, й за те спасибi. А може… Хто знає, може, плата розтягнеться ще на якийсь клаптик часу, може, в цiй платi є зернятко чогось ие-платного й з того зернятка виросте… ну, хоч би рiднiсть?
А хто знає, яким вибриком пiдскочить доля бiдного людства. Може ж, вона зглянеться на своє власне безглуздя, i схаменеться, i вiзьметься за розум? I тодi… О, тодi, може, i з Максами можна буде ще поборотися!
А поки що чорно-срiбний зачучверений лицар старанно, мовчки, втираючи сльози, розпалює в грубцi, а Страховище сидить у фотелi в кожушку й командує.
I раптом вибух. Справжнiй, колишнiй, тепер надприродний вибух гармати. Бавляться оп'янiлi сонцеГсти з рештками старого свiту?
– Душнере, що це було?
– Не знаю. Гармата, здається.
I знову один, другий. Гуркiт, дзвякiт. А потiм дивне вчорашнє лопотiння моторiв, цокiт копит. I звуки сурм, i крики, i неймовiрний дивний рух. На балконах i терасах вiлл закутанi враженi постатi "людей".
– На площу! На площу!
Вiтер рiже осокою в очi, вiдгортає поли кожушка, здирає темно-синiй берет iз чорно-синiх стрижених кучерiв, пхає в груди, не пускає. Але де там якомусь вiтровi спинити завзяття. Страховища! Швидше на площу! Що там має бути на тiй площi? Ах, та чи швидко ж та нещасна площа? I яка саме? Iдiоти сурмачi – "На найближчу площу". Як же вимiряти, яка площа найближча?
Але, видно, на всiх площах те саме На найближчiй площi на високому iржаво-бронзовому пам'ятнику розiпнутий величезний екран, а до екрана пiднятi голови юрби.
"Громадяни!.."
Чорно-срiбний лицар чує, як лiкоть Страховища здригується пiд його рукою. Ну, розумiється, повинен здригнутися вiд цього екрана, вiд цiєї обiтницi визволення, спасiння, воскресiння. Ну, розумiється, всiма грудьми, з усiєї душi можна закричати: "Смерть Сонячнiй машинi!"
Але Страховище раптом, не встигнувши нiчого крикнути, не встигнувши навiть повернутися, когось побачивши збоку, кидається туди всiм тiлом, хилитаючи густу масу юрби. Ага – абсолютно байдужий їй Макс!
Чорно-срiбний лицар, позбавлений своїх лицарських обов'язкiв, помалу роздирає плечима загуслу в напруженiй жазi людську масу. Але вiн не може поспiти за бурнiстю притягнення до цiлком байдужого Макса. Тiльки крiзь голови часом бачить, як темно-синiй берет рвучко видряпується разом iз чорним ширококрилим капелюшем iз юрби.
Тодi Душнер зупиняється, зiтхає, й читає знову вiд самого початку до останньої лiтери таку несподiвано радiсну, таку блаженно рiшучу, таку святогрiзну обiтницю. Вражено, мовчазно, ошелешено ходять сотнi пар очей по грiзних рядках екрана.
Нарештi! О нi, людство недурно тисячолiття шкребло з себе шерсть звiра. Душно йому, тяжко, нестерпно. Маюном, вогнем i смертю воно готове iзшкребти нарослу шерсть.
– Слава "Друзям Ладу"!
– Хай живуть "Друзi Ладу"!
Iстинно: слава дiйсним людям! Хай живуть люди, смiливi, геройськi, жорстокi, люблячi люди!
I смерть оброслим шерстю тупим тваринам!
Який незвичайний, який любий людський рух на вулицях. Не йдуть уже самотнiми байдужими одиницями, сунуть гуртками, громадами, по-колишньому, по-живому, iз запалом, iз блиском очей, iз дзвоном у голосi, перекидаючись, в'яжучись нитками голосiв. Назустрiч новi юрби, напруженi, нетерпляче-цiкавi, незвичайнi, стривоженi, обнадiєнi, зляканi, врадуванi. Ага, викликано людину? Добре, добре! А що то ви почуєте, а що то ви скажете, а що то ви зробите, як загримлять гармати над вашими загуслими душами, як вогневий гребiнь терору почне розчiсувати вашу понарослу шерсть, люди, iстоти, як пожене вас у купiль, у тепло, у свiтло?
У вiллi дверi навстiж розчиненi. Розумiється, як же iнакше: кiнець звiрячому життю. В залi внизу крик, галас, махання рук комуни. Ну, звичайно, Макс трясе за плечi Гана. Сонний Макс прокинувся. Цiлком зрозумiло.
Але Труди немає. Немає нi темно-синього берета, нi чорно-синiх кучерiв.
Душнер вилiтає на крилах на другий поверх. Так, вона одягає теплi черевички, нетерпляче, сердито затягуючи поплутанi шнурки.
– Ах, де ви там одстали? Iдiть швидше сюди. Поможiть. Тiльки, ради бога, Душнерчику, сьогоднi без "богослужiння", а швиденько, раз-два.
Душнер i сам розумiє, що сьогоднi треба без "богослужiння" одягти цi два маленькi точенi божки, що так непокiй-но, нетерпляче ворушать пальцями в чорному глухому шовку.
– Душнерчяку! Ви не знаєте, де можна взяти зброї, багато-багато зброї? Ой, душите! Нiчого, нiчого. Душiть, все одно, аби швидше! Так не знаєте? Нi!
Смiшна дитинка – де взяти зброї! В людей, звичайно, а не в тварин.
– Знаю.
– Правда, знаєте?! А де? Де?
– У них, розумiється.
– У кого в "них"?
– У "Друзiв Ладу".
Недошнуроваяа нiжка нетерпляче вiдсовується вбiк.
– Ах, без жартiв, Душнере: де?
Душнер ловить за шнурки нiжку, загнуздує її й пiдводить заросле пукатооке, серйозне лице.
– Їй-богу, не жартую. Тiльки в "Друзiв Ладу". Вони захопили, очевидно, всi склади зброї. Але вони, напевно, охоче видаватимуть усiм бажаючим.
Труда вепорозумiло, мовчки дивиться в цiлком серйозне, без найменшої посмiшки лице з такими хорошими, вiдданими, розумними, пiдкуреними баньками пукатих очей.
– Вони охоче видадуть нам?! Що ви кажете, Душнере?!
Тепер Душнер мовчки неворозумiло дивиться в смугляве, хороше, дороге личко. "Вони"?! "Нам"?!
– Ну, розумiється!
Обоє починають розумiти. Недоаiнурована нога помалу, але рiшуче й твердо визволяється з обiймiв рук. Руки помалу, але без боротьби випускають шнурки.
– Цебто ви думаєте, Душнере, що я – з ними?! Правда?!
– Менi здається, що всякiй людинi з людськими почуттями треба бути з тими, що хочуть повернути людське життя.
Душнер тихенько пiдводиться й акуратно струшує порох iз колiн. А очi сумно, нiжно не вiдриваються вiд хмурих темяо-бронзових очей.
– "Людське життя"? Цебто повернути знову вашi грошi, знову купування жiнок, любовниць, льокаїв, рабiв?
– Навiщо неодмiнно це?
– Знову повернути ваших усiх святих, моральних, чистих, високошановних? Знову розподiлити на чистих, пристойних i непристойних? Знову вам хочеться тюрем, судiв, кар? Правда?
– Дитинко, навiщо ж…
– Знову одних пiд землю, на каторгу, на роботу, а другим – вiчне свято? Це ви називаєте людським життям? Та-ак?! Знову брехня, обман, злочинства, грiхи, насильство, терор? Цього вам хочеться?
– Дитинко! Ви ж не хочете мене…
– Ага чудесно! О, в такому разi чудесно! Тепер я бачу, хто ви. Можете йти собi до своїх "Друзiв Ладу". Друзi Рабства, а не Ладу! От хто вони! I ви – раб або рабовласник. Можете йти. Будь ласка. Наш договiр зiрваний. Прошу!
Душнер не рухається нi в тому напрямку, що йому показує гнiвно витягнений пальчик (який iще сьогоднi цiлували його уста), нi в якому другому. Вiн стоїть, похиливши голову, приплющивши очi, як стоїть людина серед дороги, перечiкуючи колючий вихор, що несподiвано зiрвався назустрiч.
– Трудо, дозвольте ж менi хоч вияснити. Ви не…
– Тут нема чого виясняти. I часу нема. Тут все ясно. Ви хочете вiдiбрати Сонячну машину в людей чи нi? Хочете розстрiлювати мене, Макса, всю комуну, всiх таких, як ми, чи нi? Кажiть! Чи хочете боронити нас i себе вiд насильникiв?