Принцеса Елiза мляпо знизує плечима.
– Менi все одно. Тiльки чи встигне Елленберг приїхати? Напевне, Штор зараз вийде. I взагалi… такий момент. Вам же треба на засiдання Ради Армiї? Як хочете, розумiється.
– Вибачте, Елiзо. Говорiть тихше. Це забере не бiльше, як пiвгодини-годину. Вони моментально будуть тут.
– Як хочете. Телефонуйте. Тiльки швидко, коли так. Я буду тут слiдкувати.
Принц Георг знову, без потреби вже зiгнувшись, навшпиньках бiжить алеєю. На руцi в нього висить шаль i плутається кiнцями мiж ногами. Вернуться та вiддати Елiзi? Вогко сьогоднi в саду.
Зненацька якась сила круто зупиняє принца Георга. Вона ж нещиро говорила! Це не її мова, не її тон, голос, слова. "Вам же треба на засiдання… Такий момент". А сама через бiль голови в такий момент пiшла в сад.
Принц Георг якийсь мент стоїть на мiсцi, потiм сходить з алеї й поза кущами, зiгнувшись i обережно ступаючи, прокрадається назад, до того мiсця, де покинув Елiзу.
Але її там уже немає. Правда, вона вся в темному, трудно її побачити в темнотi алеї. Принц Георг крадеться далi, напружено витягаючи голову до алеї й зiрко вдивляючись. Нема. Як вона могла так швидко зникнути? Значить, коли вона попереду, то мусила бiгти? Нi. Це абсурд – вона десь позаду, вiн не помiтив її.
Аж раптом принц Георг чує, виразно чує попереду, перед самою лабораторiєю голос Елiзи.
– Пане докторе! Пане докторе!
Вона його кличе! Вона його кличе!
Принц Георг, хижо зiгнувшись, м'яким бiгом бiжить понад алеєю на голос Елiзи.
От вона – сiра пляма лиця. Темна постать iз лабораторiї поспiшає на голос.
Штор уже бiля неї. Хоче щось сказати. Вона хапає його за руку, заводить у тiнь, ховає вiд свiтла з лабораторiї!
Принц Георг чує, як на нього набiгає гаряча, скажена хвиля, слiпить очi, пiдхоплює й кидає на двi постатi в алеї. Хтось iз середини його кричить ревким горловим криком, вiд якого все тiло стрибає в екстазi лютi.
Шторова незграбна постать шарпається вбiк од Елiзи. Але принц Георг, пiдхопивши шаль в обидвi руки, накидає її як сiть на голову Штора, швидко обмотує її, ударом ноги по ногах збиває на землю й усiм тiлом падає згори на голову. За собою вiн чує жiночий верескливий скрик, шарпання за плечi, але цей скрик i шарпання жене на нього ще слiпучiшу, ще екстазнiшу хвилю лютi. Принц Георг впивається обома руками поверх шалi в горло Штора, душить, притискає до землi, топче груди колiнами, харчить, стогне. Голова Штора спазматичне шарпається, шия шалено випинається, все тiло, як велетенський черв'як, на який наступили, вигинається на всi боки, силкується повернутися грудьми до землi. I вмить колiна Георга сприскують iз грудей Штора, i груди моментально повертаються до землi, спина зараз же залiзно вигинається, пiдiймає на собi принца Георга, випростовується й сильно струшує. Але принц Георг висить на Шторi, вп'явшись руками в горло, не випускаючи нi на мить. Одначе вiн чує, як залiзнi руки обхоплюють його круг спини, здушують огруддя з такою силою, що спиняється дихання, i руки випускають самi собою горло. I в ту саму мить залiзнi страшнi руки пiдiймають його догори, крутять у повiтрi, змахують ним…
Але Штор, наступивши ногою на кiнець шалi, спотикається, i обидва тiла з м'яким гупом падають на землю. Тут вони люто зчiплюються в страшний клубок, совають ногами по жорствi, стогнуть, хропуть, корчаться.
Принцеса Елiза вже не кричить, не шарпає за плечi. З усiєї сили тиснучи собi руки, важ'ко, задихано дихаючи, наче сама б'ючись, перехилившись до страшного клубка, вона стоїть i вся дрiбно-дрiбно тремтить.
I раптом якийсь рвучкий рух у клубку. Над ним здiймається голова доктора Рудольфа, обкутана шаллю. Тримаючи одною рукою за горло принца Георга, сидячи верхи й затиснувши зомлiле тiло мiж ногами, доктор Рудольф другою рукою судорожно зриває з голови шаль. Зриває й зараз же обмотує нею голову, плечi й руки противника й мiцно зав'язує. Напiвнепритомне, уткнуте лицем у пiсок тiло в'яло хилитається, й уже не хрипить, i не сопить.
Доктор Рудольф схоплюється на ноги i, важко дихаючи, ослiплено, очманiло озирається. В ту саму мить принцеса Елiза кидається до нього, для чогось хапає його за руки, тисне їх, гладить, тремтить. I враз руки доктора Рудольфа з тою самою люттю обхоплюють її тiло, пiдiймають у повiтря, перегинають, притуляють до хрипко дихаючих грудей i хижо прожогом несуть у лабораторiю.
Принцеса Елiза безгучно всерединi скрикує жахом i гострим диким щастям. Хтось iще другий кричить у нiй про безумство, про щось страшне, що десь тут є, про щось, що треба зразу ж негайно зробити. Тiкати. Рада Армiї. Такий момент. Божевiлля.
Але, коли б тут усi армiї всiх вiкiв зчепилися мiж собою в скаженiй борнi, коли iб небо над їх головою зайнялося сiрчаною пожежею, коли б планета звалилася з довiчного шляху в чорну безодню всесвiту й запалала б, як смолоскип, принцеса Елiза не зробила б нi найменшого руху, щоб одiрвати свої руки вiд цiєї пiтної гарячої шиї, вiд цього хижо, оскаженiло мчущого її тiла Згорiти, спопелiти, але не припинити нi на мить цього жахного, забиваючого дух, безгучного крику щастя!
I сяйво над Берлiном так само, як пiвгодини тому, мирно й задумливо впирається вiялом у темно-сiру запону неба. I сад той самий, мирно шелесливий, спокiйно дихаючий нiжно-солодким духом бузку. I свiтло з лабораторiї, неначе нiчого не сталося, так само рiвно безшумно лежить на вiтах кущiв.
Наче не сталося щойно величезного чуда, наче не вiдбулося в безумному крику щастя страшне таїнство.
I хiба не кричуща, не дика неймовiрнiсть, що вони вже от бiжать алеєю, мало що не переступивши через замотане безживне тiло пiд кущами, сплiвшись руками, жадно торкаючись тiлом об тiло.
Елiза наїжена всiєю шерстю душi: рятувати тепер свою неймовiрнiсть, боронити тепер лазурями, зубами!
При воротях повинен бути автомобiль принца Георга. Рудольф умiє правувати. Слабо. Добре, вона сама буде при стернi. Адресу салону знає добре.
Є авто! Шофер нетерпляче товчеться.
– Це авто його свiтлостi?
– Так. Iз ким маю честь…
– Його свiтлiсть наказує вам чекати тут на нього. Я беру авто. Зараз воно прийде назад.
Шофер придивляється й поштиво вiдступає набiк, низько вклонившись.
– Пане докторе, сiдайте! Швидше!
В лице б'є рiвна рiжуча струя нiчної свiжостi; у вухах цмокають прожогом налiтаючi стовпи, дерева, кiоски; нсприкрше волосся розтрiпалося пасмами й телiпається, як грива, на плечах. А уста горять, горить усе тiло, над устами ще чути колючi, пекучi слiди вусiв. I нiяка свiжiсть, нiякий вiтер не прохолодять, не здують цього горiння.
Що ж це дiється?! Один iз нiчних снiв?! Але ще фантастичнiший, неймовiриiший, неправдоподiбнiший.
Хочеться стати на весь зрiст в авто, розпустити все волосся палаючою гривою, розставити руки й скажено мчати з вiльним диким криком! Кiнець! Нема лубка!
Господи, як здивується Труда, миле, любе Страховище! "Елiзо, правда?!" Правда, Трудо, правда!
А лiве плече, лiва рука весь час почувають хвилююче, соромне, моторошно рiдне тепло тiла й о г о. Страшно повернутися, страшно глянути в очi, що, чує вона, невiдривно, покiрно й владно лежать на її лицi.
– Як слiд ми їдемо?
I тепер можна глянути, можна швидко-швидко обняти поглядом дорогу розтрiпану голову з цiлованими очима, що злякано вдивляються у вулицю. Розумiється, вiн не знає дороги, не впiзнає вулицi. Та й як можна знати й розпiзнати що небудь у таку нiч?
– Здається, як слiд. Нi, щось… Так, так. Тепер направо.
Авто iз шипучим рипом колiс по асфальтi завертає праворуч, сильно нахиливши його тiло на плече. Перекинеться? Нi, тепер нiщо не смiє перекинутись! I все дурницi, всi окупацiйнi армiї з їхнiм смертельним промiнням, газами, загрозами, сiрахiттями!
– Тепер налiво.
Авто, жбурляючи позад себе стовпи, перехожих, стрiчнi, рiдкi екiпажi, знову перехиляється на лiвий бiк i влiтає в бiчну вулицю.
Зовсiм же мирнi, тихi вулицi. Парочки, спiв iз вiкон, вiйськовi постатi. Вони нiчого не пiдозрюють, не вчувають.