Полісмен, який сидів позад нього, їхав, тримаючи на плечі приклад кулемета, й іноді перекладав важку зброю на інше плече. Усі наші голови, знай, оберталися з боку на бік, вдивляючись і вдивляючись у навколишню місцевість.
– Ти помітив, що тут немає жодного знаку від дичини, Бене? – несподівано запитав Лорен.
Він мав рацію. Відтоді як ми покинули табір бушменів, ми не бачили жодних ознак життя диких тварин, яке розважало нас, коли ми їхали в протилежний бік, нам не зустрілося навіть жодного табунця струнких коричневих імпал.
– Мені це не подобається, Ло.
– Приєднуюся до твого клубу, – пробурчав Лорен.
– За тридцять дві години мерзотники могли відійти на багато миль. Вони можуть бути де завгодно.
Я нервово грався перемикачем швидкості вогню на рушниці, що лежала на моїх колінах. Макдоналд наполіг, щоб ми взяли рушниці двох полісменів, які сиділи за важкими кулеметами. Тепер я був радий, що тримав її в руках. Ти почуваєшся набагато впевненіше, коли тримаєш у руках цю штуковину, виготовлену з дерева й заліза.
Несподівано лендровер попереду нас загальмував і зупинився. Лорен теж натиснув на гальма й схопив автоматичну рушницю, що лежала на консолі позад нього. Ми сиділи, наставивши перед собою рушниці, вдивляючись у хащі каміння й чагарника навколо нас. Чекаючи несподіваної тріскотні кулеметного вогню. Повільно минали секунди, і мій пульс калатав у вухах, оглушуючи мене.
– Пробачте, – гукнув Макдоналд із передньої машини. – Хибна тривога.
Двигуни знову загуркотіли, огидливо гучні в безмежній тиші Африки, й ми рушили далі.
– Ради Бога, годі гратися з тією клятою річчю! – гарикнув на мене Лорен із невиправданою люттю.
Я не усвідомлював, що досі клацаю перемикачем.
– Пробач, – винувато промурмотів я.
Напруга була заразною. Вибух роздратування в Лорена був одним із її проявів, але майже відразу він подивився через плече й вибачливо всміхнувся.
– Це кляте вбивство так на мене подіяло!
Здавалося, проминуло багато годин, перш ніж ми перетнули гребінь і спустилися покрученою дорогою між деревами до ставка в басейні пересохлої річки, де ми розбивали табір минулої ночі. Макдоналд дав сигнал, щоб колона зупинилася на протилежному березі, й підійшов до нас.
– Ми доллємо паливні баки тут, містере Стервесант. Я за цим догляну. Чи не очолите ви команду, яка зійде вниз до озерця й наповнить контейнери для води?
Лорен зійшов униз із високого берега разом із двома полісменами, які взяли із собою бідони ємкістю на п’ять галонів, а я тим часом дивився, як Макдоналд доливає бензин у баки. Випари бензину завихрювалися в гарячому повітрі, наче міраж, і від їхнього присмаку в мене засвербіло горло. Один із полісменів розлив бензин на корпус автомобіля, і Макдоналд суворо накричав на нього.
– Залишайся тут, – сказав я Ксаї. – Не рухайся.
І він кивнув мені головою із заднього сидіння лендровера.
Я покинув його й пішов за Лореном до озерця. То був спокійний типовий для Африки пейзаж. Високі очеретини, що ліниво нахилили свої пухнасті голови, чорна грязюка, утикана копитами тисяч тварин, зелена вода, перемішана з багнюкою, крізь яку виходять на поверхню бульки болотного газу, пташки-ткачі, що висять головами вниз під своїми розгойдуваними гніздами, виплетеними у формі кошиків. Двоє полісменів спокійно розмовляли, наповнюючи водою каністри, Лорен стояв над ними, тримаючи в руках автоматичну гвинтівку.
– Десь через годину подорожі ми виберемося з цього згубного місця, – зауважив він, коли я приєднався до нього.
Він витяг сигару з кишені на сорочці й почав її розгортати, не уриваючи своїх спостережень за навколишніми деревами та кущами.
Щось зблиснуло білим на межі водної поверхні. Воно потрапило мені на очі, і я вже був готовий відвести від нього погляд, сприйнявши його як пташиний послід, що впав на воду. Але тут я помітив щось іще й відчув, як холодок остраху пробіг по моїй спині. Мимохідь я пройшов по краю калюжі, відвертаючи очі від білого предмета, аж поки він опинився в мене під ногами. Тоді я подивився вниз, і дихання застрягло в моєму горлі. Моїм першим імпульсом було прокричати застереження Лорену й побігти до лендровера, але я придушив цей порив і примусив себе недбало озирнутися по сторонах. Попри калатання серця й труднощі з диханням, я невимушено нахилився, підібрав камінчик на краю води й кинув його у водойму, де він упав, булькнувши й утворивши коло хвиль. Потім я знову швидко глянув униз.