Білий предмет був бруском домашнього мила, мережа бульок ще пінилася навколо нього. На скелях виднілися вологі сліди, що їх палюче сонце досі не висушило, а в грязюці біля води, окрім тисячі відбитків копит, виднівся слід. Дивний напівлюдський слід, схожий на слід велетенського птаха. Великі пальці були далеко відокремлені від решти ступні, розколотої на половині відстані від п’яти, і я знав, що Тимоті Маґеба дивиться на мене крізь проріз своєї автоматичної рушниці.
Моя шкіра засвербіла, наче від укусу мільйонів комах, які принесли мені страх. Вони повзали по всьому тілу, лоскочачи мої нерви. Я повільно підійшов до Лорена. Сигара стриміла у нього в роті, й він саме запалював сірника, коли я наблизився. Вона спалахнула хмаркою синього диму в його стулених долонях, і він нахилився над нею.
– Ло, – тихо промовив я, – не роби різких рухів. Поводься так природно, як ти тільки можеш. Вони тут. Зовсім близько й дивляться на нас.
Він затягся чотири рази, потім змахнув сірником, щоб загасити його, й озирнувся навколо цілком природним рухом.
– Де вони? – запитав він.
– Я не знаю, але вони дуже близько. Ми повинні залишатися тут, поки Мак не буде готовий.
– Скажи полісменам, – порадив мені Лорен.
Полісмени підняли каністри з водою, й, коли вони рушили назад повз нас, я зупинив їх.
– Ідіть дуже повільно. Не біжіть. Не озирайтеся. Погані люди зовсім близько. Ідіть до помічника інспектора. Скажіть йому, щоб він запустив двигуни, коли ми їх почуємо, ми приєднаємося до вас бігцем.
Вони кивнули, без ніякого виразу, зрозумівши мене відразу, і я тоді зрозумів, чому ці люди мають славу найкращих тубільних воїнів Африки. Вони спокійно побралися вгору схилом, відхиляючись убік під вагою важких каністр із водою.
– Я почуваюся так, як одна з тих механічних качок у стрілковому тирі, – сказав я і спробував усміхнутися, відчуваючи обличчям приціл гвинтівки. – Чого вони чекають? – запитав я.
– Вони, либонь, не мали часу, щоб належно підготуватися, – засміявся Лорен із цілковитою переконливістю. Його сміх пролунав дуже природно. – Вони тепер влаштовуються на позиції. Потім зачекають, коли ми зберемося докупи, а не будемо розпорошені, як тепер.
– Господи, я хотів би знати, де вони є і звідки пролунають їхні постріли.
– А що тебе насторожило? – запитав Лорен, намагаючись, шоб наша розмова не уривалася й звучала природно.
– Брусок мила й вологі сліди на скелях. Вони купалися, коли почули, як ми наближаємося.
Лорен обтрусив попіл зі своєї сигари й подивився на скелі, побачивши краєм ока мило. Потім його очі ковзнули назад, до мене. Ми почули, як угорі на березі голосно задзижчали стартери, а потім рівно загуркотіли двигуни. Перший, другий і третій.
Лорен кинув ще не почату сигару в багнюку на краю калюжі, потім обернувся до мене. Його рука опустилася мені на плече.
– Завжди разом, партнере? – запитав він.
– Завжди разом, Ло.
І ми метнулися разом угору стежкою на вершину берега, зірвавши з плечей рушниці й намагаючись тримати їх націленими перед собою. Я відчув полегкість, що чекання закінчилося. Почалося.
Мене опанувало дивне відчуття, ніби я не рухаюся, ніби не біжу, а лише рахую час. Дорога вгору здавалася нескінченною, мої ноги налилися свинцевим тягарем, а в гарячій глухій тиші двигуни лендроверів були нечутні, зате наші кроки гупали, наче копита слонів.
Ми вибігли на вершину берега.
Сержант Ндабука сидів за кермом нашого лендровера, відхиливши машину в напрямку до нас, пригальмувавши, щоб ми стрибнули всередину.
Два інші лендровери здавали назад, готові прикрити нас і звертаючи на дорогу з наготовленими до бою важкими кулеметами.
– Стрибайте! – гукнув Макдоналд. – Забираймося звідси!
Я стрибнув у бічні дверцята лендровера, й Лорен запхався поруч мене.
– Швидше! – наказав він сержантові.
Двигун заревів, і машина шарпнулася вперед. Від тієї миті, коли ми побігли, й до тієї, коли заскочили до автомобіля, що набирав швидкість, минуло, либонь, не більше шести секунд. Усе відбулося дуже швидко, і я впав навколішки, просунувши автоматичну рушницю вперед, щоб прикрити один із флангів. У цю мить вони відкрили по нас вогонь. Повітря навколо мене розкололося від тисячі куль, тоді як стрілянина лунала так, ніби якусь залізяку швидко тягли по гофрованому залізному паркану.