Автомобіль Макдоналда виводив нас звідси, назад по щойно пройденій нами дорозі. Він також відстрілювався. Я побачив, як куля влучила в кулеметника. Його голова шарпнулася назад, наче він одержав важкий удар кулаком, і капелюх злетів йому з голови. Він сповз на сидіння, а тепер його зброя крутилася на станині.
Вони були під берегом річки, ідучи вздовж нього, заховані в очереті та в чагарнику. Я побачив постріли, що виблискували, мов мечі. Я вистрелив, цілячись у них, але лендровер підкинуло, й мій залп ударив нижче від них. Пилюка злетіла вгору нижче берега, наче по ньому шмагонули батогом. Я поправив ціль і дав новий залп – зброя підстрибувала в моїх руках. Я дивився, як нагинався й тремтів очерет, коли мої кулі пролітали крізь нього. Хтось зойкнув, то був тонкий, позбавлений почуття звук, і моя зброя клацнула, повідомляючи, що заряд закінчився.
Я схопив новий магазин, дивлячись уперед, щоб оцінити, чи довго ще ми будемо під обстрілом. Макдоналд саме в’їздив у ліс, обабіч дороги там стояли високі дерева, показуючи, куди треба їхати. Я побачив щойно розворушену й добре вирівняну землю на дорозі перед машиною Макдоналда й тоді зрозумів, чому вони утримувалися від вогню, аж поки не примусили нас ускочити в пастку.
Я розтулив рота, щоб прокричати застереження, але мій крик загубився посеред незмовкної стрілянини та гуркотіння двигунів.
Макдоналд наїхав на міни, закладені для нас у наших слідах, і гуркіт вибуху супроводжувався яскравим спалахом світла, що обпалило мені сітківку очей. Вибух боляче відбився в моїх вухах, і лендровер Макдоналда поточився назад, як поранений лев. Його передок був розтовчений, одне з коліс ліниво оберталося в повітрі. Машина завалилася назад, притиснувши людей, які в ній сиділи. Другий лендровер наїхав на перший на швидкості тридцять миль на годину. Пролунав оглушливий скрегіт металу, коли двоє автомобілів зіштовхнулися.
– Стережися! – закричав Лорен, і сержант круто повернув кермо, щоб уникнути зіткнення з покаліченими автомобілями.
Наш лендровер завис на двох колесах і перевернувся набік. Нас викинуло з машини на скелясту землю.
Запала тиша, яка тривала три чи чотири секунди. То була тиша несподіванки, навіть наші вороги були приголомшені тим крахом, який вони спричинили. Ми були, мабуть, на відстані півсотні ярдів від ложа пересохлої річки, де залягли люди Тимоті. Територія, що нас відокремлювала, була ріденько вкрита хінними деревами. Ці дерева та розбиті корпуси автомобілів давали нам ненадійне прикриття.
Гвинтівка вилетіла в мене з рук, і, коли я понишпорив руками, щоб знайти її, намацав Ксаї. Він лежав, притулившись до мене. Я мигцем побачив його нажахане обличчя і поповз до Лорена.
– У тебе все гаразд?
Замість відповіді він сказав: «Поглянь!» За двадцять футів від нас Алестер Макдоналд лежав на спині, а вся вага лендровера тисла йому на таз. Він відпихав металеву масу слабкими тремтячими руками й тихо стогнав.
Я підвівся на ноги, щоб підійти до нього, й у цю мить знову затріщала стрілянина. Нас обсипало кулями, які з торохтінням падали на лендровери, змінюючи напрям польоту, здіймаючи хмари пилюки та дощ кам’яних уламків, кулями, що рикошетили з тим звуком, із яким роздирають шовк, – і Лорен потяг мене вниз.
Я відчув якийсь рух поруч себе, й, коли обернувся в той бік, маленький Ксаї тихо заскавулів, як неспокійне немовля. Я простяг руку, щоб його заспокоїти, але мій доторк лише розбуркав його. Він підхопився на ноги, його темні бурштинові очі спалахнули жахом, і він кинувся навтіки.
– Зачекай, маленький брате, – крикнув я й підхопився на ноги, щоб побігти за ним.
Лорен схопив мене й утримав на місці, і я мав змогу тільки дивитися, як Ксаї вибіг під пекельний дощ куль і негайно накликав на себе весь їхній вогонь. Вони полювали на нього, обсипаючи кулями. Він біг, наче кролик, спійманий у світло фар, не роблячи жодної спроби сховатися. Я намагався випручатися з рук Лорена.
– Ні! – кричав я. – Ні! Ні! Зупинися, не треба!
Але вони в нього влучили, збили з ніг, і він покотився по кам’янистій землі, наче маленька коричнева куля. Він знову зіп’явся на ноги й побіг далі; його ліва рука була прострелена над ліктем і звисала тепер лише на клаптику мокрої плоті, вільно теліпаючись і зачіпаючись за його бік. Вони знову влучили в нього, й цього разу рана була смертельною – куля ввійшла йому в спину між лопатками, й він упав і проїхався обличчям по землі. Він лежав, нерухомий і маленький, під пекучим білим сонячним світлом. А я лежав тихо в міцних обіймах Лорена, а тим часом полісмени, яким пощастило вижити, підповзали до нас, шукаючи таку позицію, звідки можна було б відповідати на вогонь ворога. Лорен відкотився від мене й, лежачи ницьма, вистрелив залп, ховаючись за бортом перекинутого лендровера.