Він провів мене туди, де на мене чекав поліційний автомобіль під палісандровими деревами з хмаринками пурпурових квітів.
– Які новини ви маєте про Макдоналда? – запитав я, коли ми зупинилися біля поліційного автомобіля.
– Із ним буде все гаразд. Йому врятували обидві ноги.
– Я радий.
– Так, – погодився зі мною помічник комісара. – Він хороший чоловік. Хотілося, щоб ми мали таких більше. До речі, докторе, ми хотіли б, щоб ви нічого не розповідали про цю історію. Ми не хочемо здіймати багато галасу навколо таких інцидентів. Вони будуть тільки задоволені. Одержать ту рекламу, якої домагаються.
Ми потисли один одному руки, й він повернувся у будівлю поліції. Коли ми їхали залюдненими вулицями і я бачив усмішки на обличчях людей довкола, то з подивом думав: чому є люди, які хочуть зруйнувати це суспільство, і якщо зможуть, то чим вони замінять його?
Не дивно, що остання думка наштовхнула мене на згадку про Місячне місто. На велику цивілізацію, на націю, яка панувала над територією не меншою, аніж територія Європи, на людей, які будували великі міста з каменю й посилали торговельні кораблі до самих кордонів відомого світу. А тепер від них залишилося тільки кілька убогих решток, які ми з такими зусиллями підбираємо. Жоден інший материк не був таким щедрим на допомогу людям, не дозволяв їм так швидко підійматися на вершину слави та успіху, а потім із не меншою швидкістю руйнував усі їхні досягнення й навіть не залишав їм місця у своїй пам’яті. Земля жорстока, земля дика й нещадна. Дивно, що так багато з нас любили її такою глибокою любов’ю.
Повернення до Місячного міста розчарувало мене. Після подій, що сталися протягом останніх днів, тут я не знайшов нічого такого, що могло б зацікавити мене або схвилювати. Здавалося, інші навіть не помітили моєї відсутності.
– Тобі було цікаво? – запитала Саллі, сидячи за друкарською машинкою біля стосу аркушів із перекладеними текстами.
– Так, досить цікаво.
– Я рада за тебе. А що сталося з твоїми віями? – запитала вона й, не чекаючи відповіді, застукотіла обома пальцями по клавіатурі, кусаючи язика з напруженою зосередженістю, лише іноді відриваючись від роботи, щоб відкинути волосся зі щоки тильним боком долоні.
– Я радий, що ти повернувся, Бене, – сказав Елдридж Гамілтон. – Я хотів поговорити з тобою про це. – І він повів мене до стола, на якому була розгорнута частина одного із сувоїв. Мені було нелегко зосередити свою увагу. Несподівано, вперше у житті, мене опанувало відчуття, що це щось стародавнє й неважливе супроти крові, червоної й свіжої, яка нещодавно бризкала на моїх очах.
Рал і Леслі вочевидь скористалися моєю відсутністю, щоб підготуватися до вельми важливої для них розмови зі мною. Рал почав її від імені обох, а Леслі підказувала йому, коли він збивався з теми.
– Розумієте, докторе, ми не відчуваємо, що маємо право одружитися доти, доки один із нас не матиме постійної роботи. Тому надумали запитати вашої поради. Тобто я хочу сказати, нам тут подобається, обом. Нам хочеться залишитися тут, але нам хочеться одружитися. Ми хотіли сказати вам лише це, ми дуже глибоко шануємо вас, докторе. Нам не хотілося б пропускати решту вашого дослідження, але…
Того ж вечора я поговорив із Лореном, а потім покликав їх від столу, коли вони вечеряли.
– Я пропоную тобі, Рале, роботу з платнею три з половиною тисячі на місяць, а ти, Леслі, одержуватимеш дві тисячі. Звичайно, ми знайдемо для вас в інституті вільну квартиру, і я допоможу умеблювати її – це буде мій весільний подарунок вам.
Леслі поцілувала Рала, а потім мене. Я подумав, що це, либонь, нова мода дякувати за запрошення на роботу.
Рал кинувся з новою енергією досліджувати пагорби-стрімчаки, але я проводив із ним мало часу. Натомість я почав готувати своє звернення до Королівського географічного товариства. Ця робота мала б давати мені глибоке задоволення й збуджувати, але мене раптом обсіли сумніви. У сувоях розповідалося стільки подробиць, але всі вони, здавалося, не мали ніякого стосунку до двох запитань, на які ми досі не знайшли відповіді: звідки вони прийшли і коли й чому пішли звідси?
Із часом мої зусилля ставали такими багатослівними й заплутаними, що знуджували навіть мене. Тоді я вихоплював уже списаний аркуш із друкарської машинки, зминав його і жбурляв об стіну. Немає самотнішого місця на світі, аніж чистий аркуш паперу, і мене лякало, що мої недоречні емоції втрутяться в роботу й відвернуть мене від упорядкування думок і фактів у стрункі ряди. Я переконував себе, що це реакція на жахіття подорожі на північ, що мене глибоко турбує загадкова поведінка Саллі й це лише страх перед близькою сутичкою з моїми науковими ворогами.