Я випробував усі трюки, наприклад, примушував себе сидіти за друкарською машинкою, поки не напишу десять тисяч слів, або прокидався опівночі, щоб випустити на волю потік слів, які накопичилися в моєму отупілому мозку.
Звернення залишалося ненаписаним, і я гаяв час, міркуючи про те, як прибрати свій кабінет, начищаючи велику бойову сокиру до того блиску, на який було боляче дивитись, або судомно бренькаючи на гітарі і створюючи нові пісні, усі вони здавалися сумними й скорботними. Іншим часом я мав звичай сидіти перед зображенням білого царя, замріяний і неуважний, або протягом усього дня блукав по скелях, забуваючи про сонце й про спеку, й мені часто здавалося, що якесь крихітне, схоже на пташку створіння поруч мене рухалось, як бешкетний брунатний дух, десь на межі мого зору. А то, бувало, я сидів сам-один у тьмяних глибинах архівів у трансі розпачу, коли пригадував ненависть у димчастих очах Тимоті, коли він спопеляв мене поглядом через пересохле ложе річки, де лежали мерці. Ані Тимоті, ані я не були такими, якими хотіли здаватися, у кожному з нас існували чорні й жаскі глибини. Я пригадував по-дикунському спотворені маленькі тіла бушменів, яких покинули на розтерзання стерв’ятникам, і власне божевільне виття, коли я косив із кулемета людей, що втікали від мене по білому піску сухого річища. Я не знаю, як довго міг тривати мій пригнічений настрій, якби не відкриття, що прояснило так багато таємниць, які досі накривали наше місто ніби непроникним саваном.
На відміну від моєї апатії, команда Елдриджа дуже швидко просувалася у дослідженні сувоїв. Практика дозволила Саллі вдосконалити своє знання мови, аж поки вона стала володіти нею так само вільно, як Елдридж. Навіть Леслі тепер була спроможна на ефективну участь у спільній роботі, тоді як Елдридж винайшов у процесі випробувань і помилок найдійовіший спосіб розгортання й зберігання наших сувоїв і тепер віддавав чимало часу цій процедурі.
За сніданком, який в ті дні здавався єдиним часом, що його ми проводили спільно, Елдридж попросив мене винести ще гончарних глеків із архівів. Якщо сказати правду, то я з радістю вхопився за виправдання не дивитися на звинуватливий погляд чистого аркуша паперу, закладеного в мою друкарську машинку, а Рал, здавалося, також вітав можливість відпочити від безрезультатних пошуків у скелястих пагорбах.
У прохолодних мирних затінках архівів ми працювали, як завжди: фотографували й позначали місце розташування кожного глека, потім наклеювали на нього етикетку й записували його назву в головну облікову книгу. Ця робота не вимагала якихось роздумів чи зусиль, і її переважно виконував Рал, бо мій стан летаргії досі тривав. Він підняв із полиці глечик, а тоді втупив здивований погляд у простір за ним, де у стіні відкривалася квадратна кам’яна шухляда.
– Диво дивне! – вигукнув Рал. – А це що таке?
І я відчув, як моя летаргія покинула мене, немов частина одягу, яку я вирішив із себе скинути. Я поспішив до Рала й мав таке відчуття, ніби нам надійшло нове знання, коли мій погляд упав на ряд менших і нижчих глечиків із того самого гончарного матеріалу, як решта, заховані тут, в акуратно підготовленій заглибині. Я знав, що ми здійснили наступний великий поступ, дуже важливий крок уперед у наших пошуках стародавніх таємниць. Ця думка прийшла в мою свідомість цілком оформленою, відчуття в мене було таке, ніби я вже знаходив ці маленькі глечики, але потім забув, де вони стоять, і тепер знову на них натрапив.
Рал переставив дугову лампу, щоб освітити кам’яну шухляду краще, й відразу ми помітили ще одну незвичайність: усі глеки, які ми могли бачити, були запечатані – петля зі сплетеного золотого дроту сполучала кришку й горло глечика, а на глиняній печатці ми побачили витиснену постать птаха. Я нахилився й обережно здмухнув пилюку з зображення, витисненого на печатці. Це був сидячий стерв’ятник, класичний птах із мильного каменю, що належав культурі Зімбабве, на тлі сонячних дисків і променів. Для нас було несподіванкою побачити цю емблему сучасної Родезії на печатці незаперечно пунічного походження, поставленій дві тисячі років тому, так наче ми виявили лева та єдинорога з британського герба в єгипетській гробниці одного з фараонів двадцятої династії.
Ми працювали так швидко, як було можна, але акуратно, позначали етикетками та фотографували великі глеки, які затуляли шухляду, й коли ми повитягували їх, то побачили п’ятеро менших глечиків. Моє збудження наростало, моя надія на те, що нас чекає велике відкриття, набувала впевненості. Те, що маленькі глечики були заховані й мали печатки, свідчило про їхню важливість. Я наче лічив хвилини в чеканні, коли ми візьмемося за маленькі глечики, і мій настрій покращувався. Коли нарешті ми були готові повитягати їх із заглибини, я залишив цю честь собі, попри протести Рала: