Мені треба було впорядкувати цю неймовірну кількість фактів і легенд настільки, наскільки я міг устигнути за той час, що мені залишався. І так само, як завжди, мені доводилося боротися зі спокусою романтизувати свою тему. Слова Гая розбуркували мої емоції, я хотів скопіювати його кипучий стиль, похвалити героїв і суворо осудити негідників, як це робив він. Усі ми в Місячному місті були глибоко втягнуті в ту історію, навіть Елдридж Гамілтон, єдиний неафриканець серед нас, був зачарований її величчю. Тоді як для нас, для кого Африка була, по суті й емоційно, джерелом існування, ті пісні стали життєвою необхідністю.
Як часто мені здавалося, що наша недавня історія є відлунням життєвих змагань і пригод тих людей з Опета. Як тісно, здавалося, вони пов’язані з нами, попри те, що нас відокремлювало від них майже дві тисячі років.
Протягом перших п’ятьох років поселення на березі озера процвітало. Вони будували собі оселі з дерева й глини, люди Опета призвичаювалися на новій землі. Вони налагодили торговельні зв’язки з народом ює. То були ті самі жовтошкірі люди, яких Ганнон описував триста років тому, високі граційні чоловіки зі скошеними очима й тонкими рисами. Не випадало сумніватися, що це предки готтентотів. Вони були пастухами, доглядали табуни кіз та дрібної чагарникової худоби. Були мисливцями й траперами, а також збирачами самородків алювіального золота в річищах серед гравію. Від імені царя-дитини Габбакук Лал уклав договір із Ює, царем ює. Згідно з тим договором, усі землі між великою річкою й пагорбами Туя ставали власністю людей з Опета за п’ять рулонів тканини та двадцять залізних мечів.
Задоволений, Габбакук Лал, для якого вид і запах моря були як кров, що струменить у його жилах, повернувся до Середземного моря на п’ятьох найшвидших кораблях, навантажених золотом і слоновою кісткою з Опета. Він здійснив зворотну подорож за дев’ять місяців, встановлюючи пости спостереження на всьому західному узбережжі Африки, й повернувся додому з вантажем бісеру, тканин та інших розкошей цивілізації. Він відкрив торговельний шлях, по якому скарби Південної Африки потечуть у відомий світ, але він постійно остерігався мстивого ока Риму й тому приховував свої сліди на морі, як старий лис.
Він привіз із собою і нових поселенців для колонії Опета. То були металурги, мулярі, будівники кораблів й аристократи – шукачі пригод. Проте потік золота й слонової кістки від ює став вичерпуватися, коли закінчилися запаси, надбані за сотні років. На чолі загону в сто воїнів Габбакук Лал поїхав до міста Ює. Він хотів домовитися про те, щоб людям з Опета надали право полювати на всій території царства Ює, і цар охоче погодився, приліпивши свій знак у кінці шкіряного сувою, покритого літерами, яких він не розумів. Потім він улаштував бенкет, щоб розважити почесних гостей. Пиво приносили у великих суліях із гарбуза, биків цілими смажили над ямами, наповненими розжареним вугіллям, а маленькі дівчата ює танцювали голими, їхні жовті тіла, натерті маслом, блищали у сонячному світлі.
У розпалі гулянки Ює, цар, підвівся на ноги й показав кулаком на людей, чиї вимоги ставали дедалі надмірнішими.
– Повбивайте білих дияволів, – вигукнув він, і його воїни, які лежали напоготові за глиняними мурами міста, кинулися на них.
Габбакук Лал пробив собі дорогу до безпеки, його бойова сокира кружляла навколо нього, немов летюча смерть. Троє з його людей пробилися слідом за ним, але решта полягли в битві, і їхні голови ює почепили на бойові киї.
Габбакук Лал і троє його відважних супутників відірвалися від переслідувачів і добігли до берега великої річки, де стояв на якорі їхній корабель. Пливучи на білих вітрилах, вони принесли застереження в Опет. Коли полки ює в сорок тисяч воїнів спустилися крізь прохід у червоних пагорбах, п’ять тисяч чоловіків з Опета вже були готові зустріти їх.
Протягом усього того дня жовті орди розбивалися, як морські хвилі, об ряди лучників Опета, й весь той день стріли летіли, мов хмари сарани. Потім, у ту мить, коли ює відступили, виснажені, і їхня рішучість зламалася, Габбакук Лал відкрив свої ряди й випустив на ворога сокирників. Як хорти за зайцями, як вовки за овечими отарами, вони переслідували ворогів, аж поки темрява припинила різанину. Воїни ює загинули в полум’ї свого охопленого вогнем міста, а їхні люди були взяті в рабство. Такий закон Африки, землі, яка любить сильних, де тільки лев розгулює гордо.
Отак несподівано колонія, яка спокійно влаштовувалася на новому місці проживання, пускаючи в землю своє коріння й переконуючись у тому, що її підмурки міцні, досягла великого розвитку й процвітання.