Дуже повільно, крок за кроком, Лорен наблизився до образу сонця. Він простяг руку вперед і притулив її в центрі великого диска. Його пальці були розчепірені, повторюючи форму зображення. Він почав натискати на стіну, я бачив, як пучки його пальців розчавлюються об скелю, змінюючи форму під тиском.
Протягом кількох нескінченних секунд нічого не змінювалося, а тоді раптом стіна почала рухатися. Не чутно було ніякого звуку, ніякого скрипіння, ніякого скреготу дверних петель, які чинили б опір, але вся стіна оберталася на невидимій осі. Громіздкий обережний рух, який відчинив квадратний чорний отвір у тунель, схований за образом Ваала.
Дивлячись на чорний доісторичний отвір, я сказав, не дивлячись на Лорена:
– Як ти це зробив, Ло? Як ти здогадався?
Тон у нього, коли він мені відповів, був спантеличений:
– Я знав, я просто це знав, ото й усе.
Ми знову обидва замовкли, дивлячись у чорний отвір. Мене несподівано опанував моторошний страх – мені було лячно думати, що ми там знайдемо.
– Візьми світло, Бене, – наказав Лорен, не відриваючи погляду від дверного отвору.
Я взяв переносну дугову лампу, й Лорен забрав її в мене з рук. Я подався за ним, коли він увійшов у прохід за дверима.
Перед нами у проході сім футів заввишки й у дев’ять футів завширшки був спуск униз під кутом сорок п’ять градусів. Там були кам’яні східці, вроблені в підлогу. Кожна сходинка стерта, з гладенькими закругленими краями. Стіни й стеля тунелю виготовлені з необробленого каменю, а глибина тунелю ховалася від нас за тінями й темрявою.
– Що це? – запитав Лорен, показавши на два великі круглі об’єкти, які лежали на початку східців.
Я побачив, що на них блищать бронзові розетки.
– Щити, – сказав я йому. – Бойові щити.
– Хтось загубив, дуже поспішаючи.
Ми обережно переступили через них і спустилися східцями. Там було сто шість сходинок, кожна по вісім дюймів заввишки.
– Пилюки тут немає, – зауважив Лорен.
– Ні, – погодився я. – Печать на дверях була приладнана дуже щільно.
Його слова, либонь, мали б бути сприйняті як застереження, проте я був весь опанований подивом і збудженням від цього нового відкриття. Поверхня східців здавалася такою чистою, ніби її щойно підмели.
Спустившись східцями, ми опинилися перед розвилкою у формі літери Т. Прохід праворуч приводив до залізної брами, зачиненої й загвинченої на болти. Ліворуч він спускався ще на дванадцять покручених сходинок, що зникали в живій скелі.
– Куди йти? – запитав Лорен.
– Погляньмо, що там видно за брамою, – запропонував я здушеним від збудження голосом, і ми підійшли до неї.
Важкі болти не були загвинчені наглухо, але крізь опори брами була пропущена золота нитка, й важка цегляна печать затуляла вхід.
На печаті був грубо зображений барельєф тварини й написані слова: «Ланнон Гіканус, Великий Лев Опета, володар Пунту й чотирьох царств».
– Дай мені свій ніж, – сказав Лорен.
– Ло, ми не можемо… – почав я.
– Дай мені його, нехай тебе чорти візьмуть. – Його голос трохи тремтів і був захриплий від особливої хоті й пристрасті. – Ти знаєш, що перед нами? Це скарбниця, золотий підвал Опета!
– Зачекай, зробімо це як годиться, Ло, – благальним голосом попросив я, але він узяв печать голими руками й відірвав її від брами.
– Не роби цього, Ло, – запротестував я, але він повитягував болти й наліг усією вагою тіла на браму.
Вона заржавіла, бо стояла довго зачинена, але він наліг на неї всім тілом і з усією своєю силою. Вона подалася назад, достатньо, щоб Лорен у неї протиснувся. Він побіг за браму, а я – за ним. Тунель знову зробив кілька обертів під прямим кутом і привів нас у велику залу.
– Боже! – вигукнув Лорен. – О Боже! Подивись на це, Бене! Лиш подивись!
Скарбниця Опета лежала перед нами з усім своїм казковим багатством, досі неторканим. Згодом ми зможемо все порахувати, зважити й виміряти, але поки що ми стояли тут і дивилися.
Зала мала сто вісімдесят шість футів завдовжки й двадцять один фут завширшки. Слонова кістка була складена під довшою стіною – одна тисяча шістнадцять слонових бивнів. Вона зогнила й кришилася, як крейда, але дві тисячі років тому це мала бути грандіозна скарбниця.
Тут було дев’ятсот великих амфор, запечатаних воском. Дорогоцінні олії давно випарувалися й перетворилися на густу чорну масу. Були тут також рулони імпортованих тканин і шовку, які теж зогнили й розсипалися на порох після першого ж дотику.
Метали були складені під протилежною стіною підвалу: сто дев’яносто тонн природної міді, перетворені на зливки у формі хреста святого Андрія; три тонни олова, перетворені в ті самі форми; шістнадцять тонн срібла; дев’яносто шість – свинцю; дві – сурми.