Ми йшли по центру склепу, дивлячись на цю неймовірну виставку багатства.
– Золото? – помурмотів Лорен. – Де тут золото?
Ми побачили кілька штабелів дерев’яних скринь, вирізаних із чорного дерева, з віками, прикрашеними слоновою кісткою й перламутровою інкрустацією. Ці скрині були єдиними об’єктами мистецької творчості в склепі, але навіть на них сцени боїв та мисливських ловів були зображені досить грубо.
– Ні, не роби цього, – знову запротестував я, коли Лорен почав зривати віко з однієї зі скринь.
Там було повно напівдорогоцінного каміння, аметистів, берилів, котячого ока, яшми та малахіту. Деякі з тих каменів були грубо оброблені й повставляні в золоті вироби, товсті незграбні шматки, намиста, брошки, браслети та персні.
Лорен поквапився вниз проходом і раптом рвучко зупинився. В окремій заглибині, яка відходила від головної зали, за ще однією залізною брамою в акуратні стоси було складене золото, відлите у вже звичні для нас «пальці». Стоси первісного металу здавалися не вельми великими, та коли через кілька місяців їх усі зважили, то золота тут набралося понад шістдесят тонн.
За сьогоднішньою вартістю його тут було більше як на шістдесят мільйонів фунтів стерлінгів. У тій самій заглибині, де було складене золото, стояли дві невеличкі дерев’яні скриньки. У них зберігалося двадцять шість тисяч каратів необроблених і грубо оброблених діамантів будь-яких мислимих розмірів і будь-якої форми. Жоден із них не важив менше за півтора карати, а найбільший був великим тьмяно-жовтим страховищем на тридцять вісім каратів і лише сам-один збільшував на два мільйони фунтів загальну вартість скарбниці.
Тут зберігалося багатство сорока сімох царів Опета, накопичене з неабиякими труднощами за чотириста років. Жодна інша скарбниця стародавнього світу не могла зрівнятися з таким багатством.
– Ми повинні бути до чортів обережними, Бене. Жодне слово про це відкриття не повинне вислизнути ані з моїх, ані з твоїх уст. Ти розумієш, що сталося б, якби воно вислизнуло? – Він стояв, тримаючи по великому пальцю золота в кожній руці, дивлячись на стоси скарбниці. – Цього досить для того, щоб убити безліч людей, щоб розв’язати війну!
– Чого ти від мене хочеш, Ло? Я повинен мати помічників для роботи тут. Рала або навіть Саллі.
– Ні! – Він люто подивився на мене. – Ніхто не буде сюди допущений. Я віддам відповідне розпорядження охоронцям, щоб вони пускали сюди лиш тебе й мене.
– Мені потрібна допомога, Ло. Я не можу зробити все сам, тут надто багато матеріалу.
– Я допоможу тобі, – сказав Лорен.
– Тут потрібен не один тиждень.
– Я тобі допоможу, – повторив він. – Більш нікого не можна сюди впускати. Жодного слова нікому не слід казати.
До шостої години того вечора Лорен і я оглядали підвал скарбниці.
– З’ясуймо, куди веде друге відгалуження тунелю, – запропонував я.
– Ні, – зупинив мене Лорен. – Я хочу, щоб ми залишалися тут на звичний час. Я не хочу, аби інші здогадалися, що ми тут знайшли незвичайні речі. Повернемося в табір. Інше відгалуження тунелю ми подивимося завтра. Зрештою воно не може бути чимось таким, як це.
Ми зачинили за собою кам’яні двері, запечатавши таємний прохід, а на пункті охорони Лорен віддав дуже точні накази, записавши їх на особистому аркуші охоронця. Прізвища Рала й Саллі були видалені зі списку тих, кому дозволено заходити в тунель. І згодом він оголосив це за обідом. Він пояснив, що йдеться про експеримент, який здійснюємо я і він. Цей вечір я пережив тяжко. Я був виснажений збудженням, яке переживав протягом цілого дня, й тепер, позбувшись своєї апатії, я занадто сильно реагував на звичайні стимули життя. Я сміявся занадто гучно, пив надто багато, й агонія моїх ревнощів стала ще болючішою, ніж раніш.
Коли Лорен і Саллі дивились одне на одного, я хотів би їм крикнути:
– Я знаю про все й ненавиджу вас за це!
Але я знав, що це неправда. Я їх не ненавидів. Я любив їх обох, і тому мені було ще тяжче терпіти таку ситуацію.
У ту ніч я не мав найменшого шансу заснути. У певному стані нервової напруги я не менш як протягом двох або трьох ночей не спроможний стишити пориви свого розпаленого мозку. Я не мав наміру шпигувати за нею. То був простий збіг, що я стояв біля вікна, дивлячись із темряви кімнати на місячну ніч, коли Саллі вийшла зі своєї хатини.
Вона була в довгому світлому нічному халаті, а її розпущене темною хмарою волосся лежало в неї на плечах. Вона затрималася на порозі й обережно озирнулася навколо, аби переконатися, що табір спить. Потім винувато й швидко поквапилася через освітлений місяцем двір до тієї хатини, в якій жив Лорен. Вона відчинила двері й увійшла туди, не вагаючись, а для мене почалося безсоння, тривале й болісне.