Я стояв біля свого вікна протягом двох годин, дивлячись, як тіні від місяця змінюють форму, спостерігаючи, як зірки весело бігають у небі, зірки такі далекі й осяйні, якими вони бувають у чистому й солодкому повітрі пустелі. Вони змарнували свою красу на мене в ту ніч. Я дивився на хатину Лорена, уявляючи собі кожне прошептане там слово, кожен доторк, кожен рух і ненавидячи себе та їх. Я думав про Гіларі та дітей, дивуючись, яке божевілля примушує чоловіка ставити на карту щастя своєї родини за кілька годин скороминущої втіхи. У тій затягнутій темрявою хатині скільки вірності та довіри ті двоє зраджували, яким глибоким і надійним людським щастям ризикували вони?
Несподівано до мене дійшло: я припускав, що для Лорена ця пригода лише гра, а тепер я розглянув можливість, що він діє цілком серйозно. І має намір розлучитися з Гіларі й одружитися із Саллі. Ця думка здалася мені нестерпною. Мені несила було далі спостерігати й чекати, і, щоб якось відвернути свою увагу, я швидко вдягнувся й поквапився через двір до депозитарію.
Нічний сторож сонно мене привітав, і я відімкнув двері й пішов до підвалу, в якому зберігалися золоті книги. Я дістав четверту книгу Гая. Приніс її до свого кабінету й, перш ніж розпочати читання, пішов по пляшку «Ґлен Ґранта». Мої два наркотики – слова й віскі.
Розгорнув сувій навмання й перечитав оду Гая, яку він присвятив своїй бойовій сокирі, осяйному крилу сонячного птаха. Коли я закінчив, я імпульсивно зняв велику сокиру з її почесного місця, погладив її мерехтливу поверхню й почав роздивлятися з новою увагою. Я був переконаний у тому, що саме про цю зброю написано в поемі. Хіба можна уявити собі інший предмет, який би так точно відповідав цьому опису? Я поклав сокиру собі на коліна, бажаючи, щоб вона розповіла мені про останні дні Опета. Я не сумнівався в тому, що вона брала активну участь у фінальній трагедії. Чому вона залишилася покинутою, річ, яку так любили і яку, проте, так недбало викинули, і вона пролежала нікому не потрібна й занедбана протягом майже двох тисяч років? Що сталося із Сокирником Гаєм, його царем та його містом?
Я читав і мріяв, і думки про Саллі й Лорена вже не так часто турбували мене. А проте під час кожного перепочинку від читання вони накочувалися на мене хвилею ревнощів і розпачу, який терзав мені нутрощі. Мене розривало між теперішнім часом і далеким минулим.
Я читав далі, обираючи ті частини сувою, які досі були невідомою територією, тоді як рівень віскі у пляшці невпинно знижувався, а довга ніч минала.
Коли почав народжуватися новий день, я натрапив на невеличку ділянку письма, яка заторкнула в мені нові глибини взаємного розуміння. Гай несподівано болісно скрикнув із самих глибин свого єства. Так ніби він більше не міг стримувати якесь давно придушуване в собі почуття й тепер викрикнув його з благанням, щоб його фізичний стан не брали до уваги, коли люди зрозуміють, яка його справжня вартість. Із ницої землі утворюється найчистіше золото, вигукує Гай, так і в його спотвореній плоті заховані справжні скарби.
Я прочитав цей уривок із півдесятка разів, щоб переконатися в правильності свого перекладу, перш ніж я остаточно зрозумів: Гай Бен-Амон був такий, як і я. Каліка.
Перше тьмяне сяйво світанку вихопило з темряви силуети вершин скелястих пагорбів, забарвивши їх у блідий рожевий колір, коли я відніс золоту книгу в сейф, де вона зберігалася, й повільно пішов назад до своєї хатини.
Саллі вийшла з дверей хатини Лорена й рушила в напрямку мене, в темряві. Її халат був примарно блідий, і, здавалося, вона летить над землею. Я завмер на місці, сподіваючись, що вона мене не побачить. Такий шанс був, бо я стояв у глибокому затінку її хатини й відвернув обличчя, намагаючись не ворушитись.
Я чув шелестіння її спідниць, шарудіння її ніг у пилюці, дуже близьке в темряві, потім її переляканий зойк, коли вона побачила мене. Тоді я подивився на неї. Вона побачила мене, але не впізнала. Її обличчя було бліде під місяцем від страху, а руками вона затулила рот.
– Не бійся, Саллі, – сказав я. – Це лише я.
Тепер я міг почути її запах. У чистому нічному повітрі пустелі то був запах парфумів, схожий на запах розтовчених пелюсток троянди, змішаний із теплим запахом поту й кохання. Моє серце опустилося на дно грудей.
– Бен? – запитала вона.
Ми обоє мовчали, дивлячись одне на одного.
– Ти давно тут стоїш?
– Давненько, – відповів я, і знову запала тиша.