– Кава в термосі. Наливай собі сам.
– Ти одержав двадцять п’ять мільйонів позики? – запитав я з напханим ротом.
– Так, одержав, попри ускладнення, що виникли в останню хвилину.
– Я не думав, що ти маєш потребу позичати гроші, Ло. Для тебе настали тяжкі часи?
– Ідеться про розвідку нафтових родовищ. – Він засміявся на моє припущення. – Ризиковані гроші. Я волію ставити на карту гроші інших людей, а своїми грати напевне. – Він гладенько змінив тему розмови. – Пробач за те, що ми трохи відвернемо вбік. Я висаджу своїх хлопців у Ґабороне. Вони відбудуть там кілька зустрічей з урядовцями Ботсвани. Рутинні справи, остаточні уточнення деталей концесії. Зрештою, це не так далеко від нашого курсу. Далі ми полетимо самі-одні. – Він відкусив добрячий шмат індички й заговорив із повним ротом: – Метеорологічний прогноз паршивий, Бене. Густа й досить низька хмарність над усіма північними територіями. Лише один раз на три роки буває так, що хмари низько опускаються над пустелею, і сьогодні саме такий день. Проте ми спробуємо знайти ті пагорби й ті руїни, хоч не буде ніякої шкоди, якщо ми їх не знайдемо. Так чи інак, ми небагато зможемо довідатися з повітря. – Настрій у нього був розслаблений і безтурботний – він легко змінював його – і ми з ним весело розмовляли та сміялися. Я знав, чому він такий веселий: він сприймав ці кілька днів як час вакацій та відпочинку. Він і справді чекав їх із нетерпінням.
Існує загублене місто чи не існує, для нього це був привід вибратися на природу, яку він так любив.
– Це наче в давні часи. Господи, Бене, скільки часу минуло відтоді, як ми вибиралися в мандри з тобою вдвох? Либонь, не менше десяти років. Пам’ятаєш, як ми плавали на каное вниз по Оранжевій річці – коли це було? У п’ятдесят шостому чи в п’ятдесят сьомому? А та експедиція, коли ми подалися на пошуки диких бушменів?
– Нам слід робити це частіше, Ло.
– Так, – сказав він, цілком щиро погоджуючись зі мною. Так ніби в нього був вибір. – Нам слід би, але часу в нас так мало. Він збігає так швидко – наступного року мені стукне сорок. – Нотки глибокого смутку пролунали в його голосі. – Боже. Якби тільки можна було купити час за гроші!
– Ми маємо п’ять днів, – сказав я, відвертаючи тему розмови від сипучих пісків, і він охоче підтримав мене.
Минуло ще з півгодини, перш ніж він згадав про Саллі.
– А що ти скажеш про свою асистентку? Оту забіякувату особу? Як її звуть?
Я йому сказав.
– Ти з нею трахаєшся? – запитав він.
Це було сказано так природно, так недбало, що протягом якоїсь миті я не збагнув, що саме він сказав. Потім відчув, як мій погляд застилає червоний гнів, відчув, як кров шугнула у скроні й нагріла горло та обличчя. Думаю, я міг би тоді його вбити, але натомість я збрехав хрипким, тремтячим голосом:
– Ні.
– То й гаразд, – схвалив мене він. – Вона надто дика. Сподіваюся, вона не зіпсує нашу експедицію.
Даремно я не сказав йому тоді правду, але вона надто дорогоцінна й ламка, щоб зіпсувати її словами, а надто тими словами, які він обрав. Потім момент минув, і я сидів тремтячи, а він весело говорив про ті п’ять днів, які чекають нас попереду.
Поки ми летіли, хмари згущувалися під нами, перетворюючись на брудну сіру ковдру, що розстелилася в усіх напрямках аж до обрію. Ми перетнули кордон між Південно-Африканською Республікою та незалежною африканською державою Ботсвана. Коли ми зробили посадку в Ґабороне, стеля хмар опустилася до тисячі футів. Попри запевняння Лорена в тому, що ми швидко знову підіймемося в повітря, нас зустріла депутація вищих чиновників уряду, які запросили нас поїсти та випити в приватній їдальні аеропорту. Гаряча липка погода, напружені білі обличчя людей, що з жадібною нетерплячістю промовляють до людей із лискучими й напруженими чорними обличчями – й усі спливають потом у гарячих, просякнутих потом випарах і в густих спіралях сигарного та сигаретного диму.
Минуло ще три години, поки реактивний «лір» лише з чотирма пасажирами пробився крізь пелену хмар і вирвався під високе й яскраве сонячне світло.
– Лихо та й годі, – сказав Лорен. – Дорого обійшовся нам цей урочистий прийом. Той чорний виродок Нґелане за виявлену нам честь підняв ціну на ще двадцять тисяч. Мені, звісно, довелося погодитися. Він міг зірвати всю справу, а вона має пройти через міністерство.
Лорен полетів на північ, тримаючи на колінах мапу, а хронометр у руці. Його очі ковзали від компаса до вказівника швидкості, а звідти до годинника.
– Окей, Бене. Ти краще дозволь Роджеру сісти за управління літаком. Ми опустимося в цю кашу й спробуємо коротко оглянути місцевість.