І тоді я зрозумів, що це таке. Лорен і я пройшли крізь двоє запечатаних дверей у гробницю, зачинену протягом двох тисяч років – і ми надихалися повітря, насиченого спорами cryptocoсcus neuromyces, прокляття фараонів.
Тепер для мене було надто пізно подумати про застосування застережних заходів. Я повірив у те, що позаяк архів безпечний, то сусідні тунелі теж не становлять небезпеки. У своєму прагненні домогтися нових результатів та своєму збудженні я зовсім не подумав про грибкову небезпеку, навіть тоді, коли Лорен і я погодилися на тому, що двері наглухо запечатані, й коли я почув запах грибків у гробниці царів.
А тепер мої легені були засмічені страхітливими колоніями живих грибків, я відчував, як у мені зростає щось живе, годуючись м’якими тканинами мого тіла й випорскуючи свою отруту в мою кров, яка переносить їх до мозку.
– Ліки, – вихопилося в мене, – я повинен знайти якісь ліки.
І, хитаючись, попрямував до полиць. Спробував прочитати назви на корінцях книжок, але літери перетворилися на маленьких чорних комах й розповзлися геть. Несподівано товста плямиста змія розгорнула свої кільця на верхній полиці й шугнула до мого обличчя – товста й роздута гадюка з чорним язиком, який вистрілював із пащі. Я поточився, потім обернувся й вискочив у ніч.
Дим був густий, він закручувався навкруг мене, душив мене, і я розпачливо кахикав. Полум’я, яке спалювало мене, освітлювало все мертвотно-блідим сатанинським сяйвом, моторошно червоним і тремтливим. Мене оточували чорні форми й дивні звуки. Я побачив хатину Лорена й побіг до неї.
– Лорене! – заволав я, вламуючись у двері. – Лорене! – повторив я, задихаючись і кахикаючи.
Загорілося світло. Саллі була сама-одна в ліжку Лорена, гола, вона підвелася й подивилася на мене, сонна, з напівзаплющеними очима.
– Де він? – крикнув я до неї.
Вона дивилася на мене збентежена, нічого не розуміючи.
– Бене, що сталося? Ти в крові.
– Де Ло?
Я був до розпачу наполегливий. Я мусив знайти його. Він не міг не заразитися грибками. Мені треба було знайти його.
Саллі подивилася на ліжко поруч себе. На подушці була вм’ятина від голови Лорена.
– Я не знаю, де він, – сказала вона, спантеличена. – Він був тут. Мабуть, вийшов.
Я закашлявся, мене стрясали глибокі схлипування, і я відчув свіжу кров на губах. Саллі тепер цілком прокинулася і витріщилася на мене.
– Бене, що відбувається?
– Нейромікологія, – сказав я їй, і вона хапнула ротом повітря, побачивши, як струменить кров по моєму підборіддю.
– Лорен і я відкрили таємний прохід поза образом сонця, в архівах. Там живуть спори поганого грибка. Ми не вжили ніяких застережних заходів і заразилися ними. Я переконаний, він тепер там. Я піду до нього.
Я змовк, щоб набрати в груди повітря. Саллі підвелася з ліжка, накинула халат і підійшла до мене.
– Поклич Рала Девідсона. Респіратори. Застосуйте всі застережні заходи і йдіть за нами. Я залишу двері відчиненими. Там східці ведуть униз. Коли подолаєте східці, звертайте ліворуч. Ідіть за нами. Лорен також підхопив цю заразу, вона позбавляє людину розуму. Робить її божевільною. Приходьте швидше – ти мене зрозуміла?
– Так, Бене.
– Поклич Рала, – сказав я й відвернувся від неї.
Я вибіг назовні, у дим і полум’я, у темряву, і побіг до пагорбів і до печери. Великі мури височіли наді мною, мури, що давно не існували. Високі фалічні башти Ваала вказували на місяць, осяяні полум’ям пожежі, яка шаленіла в місті. Башти знову стояли тут протягом тривалого часу. Над ними лунали зойки, жінки згорали живцем зі своїми дітьми. Мертві чоловіки лежали в мене на дорозі, наче врожай диявола, їхні мертві обличчя здавалися жахливими в місячному сяйві.
– Лорене! – закричав я й побіг через храм.
Вони були в мене на шляху, темні й дикі, вони гуртувалися, щоб зупинити мене. Чорні, безформні, жахливі, і я кинувся на них із дивним бойовим криком, який вихоплювався з наповненої загуслою кров’ю горлянки. Могутня сокира описувала срібні кола у світлі пожежі, і я пробіг крізь натовп, не зупиняючись.
Я добіг до печери, освітленої смолоскипами, устромленими в скелю, побачив мощену кам’яними плитами підлогу, яка оточувала красу смарагдового басейну. Ряди кам’яних сидінь, що здіймалися навколо басейну тими самими рядами, якими вони стояли тут дві тисячі років тому. Останнім величезним зусиллям волі я примусив свій мозок відкинути фантазію й повернутися до реальності.