Він обернувся назад до поручня, біля якого стояв, і подивився на інші дев’ять кораблів. То були кораблі дев’ятьох родин, що прибули сюди подивитись, як він підтвердить своє право на трон Опета та чотирьох царств, подивитись, як він уполює великого лева.
– Подивись на них, Гаю. – І його друг підійшов до нього. – Чи багато з них піднесли жертви богам із проханням, щоб я зазнав невдачі?
– Троє з них напевне – ти знаєш, кого я маю на увазі. А можливо, таких і більше.
– А як щодо тих, хто ставиться лояльно до династії Барка, ти думаєш, що цим ми можемо довіряти без запитань?
– Ти знаєш їх також, мій володарю. Габбакук Лал стоятиме за тебе, доки вода в морях перетвориться на пісок, родина Амон, родина Гасмон…
– Атож, – урвав його Ланнон. – Я знаю їх, Гаю, знаю кожного з них, знаю всі «за» і «проти». Я звернувся до тебе з цим запитанням, аби спізнати втіху, почувши твій голос.
Він доторкнувся до плеча горбаня приязним жестом, перш ніж відвернутися й знову спрямувати погляд на південну пустелю.
– Коли було проголошене пророцтво, чи спадало їм на думку, що настане день, коли великий лев покине наш край? Коли спадкоємець престолу протягом тридцятьох днів блукатиме по цих землях, намагаючись виконати своє завдання, навіть не натрапивши на сліди лева на пісках Опета?
Ланнон заговорив із несподіваним гнівом. Він закинув плащ собі на плече і склав руки на голих грудях. Його шкіра була недавно змащена і м’язи виблискували у світлі смолоскипів, він стиснув власну плоть довгими сильними пальцями.
– Мій батько вбив лева на двадцять п’ятий день, і це сталося сорок шість років тому. Ходила чутка, що вже тоді з великим левом було покінчено. Відтоді про скількох левів надходили повідомлення від розвідників?
– Мій володарю, боги все вирішать, – спробував заспокоїти його Гай.
– Ми відвідали кожне лігво, в якому великого лева було бачено протягом останніх двохсот років. П’ять легіонів у повному складі прочесали болота на півночі, ще три легіони обстежили місцевість понад великою річкою.
Він замовк і став міряти кроками палубу, зупиняючись, щоб поглянути вниз у трюм, де чорні раби спали рядами, прикуті ланцюгами на лавах, налягаючи на могутні весла, в тих самих позах, у яких вони й помруть. Сморід веслувальної палуби піднявся до нього у вологій ночі. Він обернувся назад до Гая.
– Ці болота – останнє місце в усьому моєму царстві, де міг би заховатися великий лев. А якщо ми не знайдемо його й тут, то що станеться тоді, Гаю? Чи не існує іншого способу, в який я міг би підтвердити своє право? У сувоях не говориться про інший вихід?
– Ні, мій володарю.
Гай із жалем похитав головою.
– Царство загине?
– Якщо не вдасться вполювати великого лева, то Опет не матиме царя.
– А хто правитиме, якщо царя не буде?
– Рада дев’ятьох, сама-одна.
– А як же царська династія? Що станеться з родом Барка?
– Краще не розмовляймо про це, – лагідно запропонував Гай. – Ходімо, мій володарю. Раб приготував глек гарячого вина зі спеціями й тушковану рибу. Вино допоможе тобі заснути.
– А ти підготував назавтра пророцтво, мій священнослужителю Ваала? – несподівано запитав Ланнон.
– Якщо пророцтво несприятливе, то хіба воно допоможе тобі заснути? – запитав Гай, і Ланнон дивився на нього якусь хвилину, перш ніж гучно зареготати.
– Ти маєш рацію, як завжди. Тоді ходімо, я голодний.
Ланнон сидів голий на накритому хутрами ложі та їв із великим апетитом, дістаючи рибу з глибокої миски. Він розпустив волосся, й воно спадало йому на плечі, закучерявлене, дивно блискуче та золоте у світлі лампи, яка висіла в нього над головою. Він був схожий на бога серед своїх темноволосих підданих.
Шкіряний тент було відкрито, й легкий бриз налетів від південно-східного берега, охолодивши каюту й розвіявши галерний сморід. Корабель гойдався під вітром на легко збриженій поверхні озера, його дерев’яний каркас тріщав і тихо скрипів, якийсь раб скрикнув у кошмарному сні, а з верхньої палуби долинули кроки нічного вартового – усі ті знайомі й приємні звуки, які супроводжують плавання флагманського корабля.
Ланнон витер миску шматком пшоняного хліба, запхав його в рот і запив рештками вина. Він задоволено зітхнув і всміхнувся Гаєві.
– Заспівай для мене, мій Сонячний Пташе.
Гай Бен-Амон присів навпочіпки на палубі біля володаревого ложа. Він примостив на колінах свою лютню і схилився над нею. Горб у нього на спині зробив цю позу ще виразнішою, довгі, чорні, як смола, пасма волосся звисали вперед, ховаючи його обличчя, його мускулясті й добре розвинені руки здавалися надто могутніми для довгих тонких пальців, які тримали лютню. Він узяв першу ноту, й тиша впала на ніч. Кроки вартового зупинилися, дві дівчини-рабині припинили працю, прийшли, щоб опуститися навколішки біля ложа Ланнона, голоси з кораблів, які стояли на якорі поруч, затихли, й Гай заспівав.