Його голос солодко линув над темними водами, а наступник престолу й весь його флот слухали. Темні постаті підходили до поручнів найближчих суден і тихо стояли, дивлячись через воду на флагманський корабель. По щоках однієї з вродливих дівчат-рабинь покотилися сльози, виблискуючи у світлі ламп, коли Гай заспівав про втрачене кохання. Потім вона всміхнулася крізь сльози, коли за цією піснею залунала одна з непристойних маршових мелодій Шостого легіону.
– Досить, – сказав Гай, нарешті відірвавшись від лютні. – Завтра в нас буде багато роботи, володарю.
Ланнон кивнув головою й доторкнувся долонею до щоки однієї з дівчат-рабинь. Вона негайно підвелася й розв’язала на плечі бретельку своєї туніки, дозволивши їй зісковзнути з плеча. Вона була юна й гнучка, її тіло здавалося майже по-хлоп’ячому тендітним у світлі лампи. Вона нахилилася, підібрала свій одяг, поклала його на лаву біля дверей і ступила, гола, на ложе Ланнона. Друга дівчина пішла дмухнути на лампу, а Гай піднявся з палуби, закинувши лютню собі на плече.
Із темряви пролунав голос – густий бас, схожий на рев бика, долетів від заростей папірусу до флагманського корабля.
– Дозвольте проїхати до вас другові!
– А хто себе називає другом? – запитав один із охоронців й одержав хрипку відповідь:
– Мурсил, головний мисливець дому Барка.
Ланнон одним стрибком підхопився з ложа.
– Прийшов! – вигукнув він і, накинувши на плечі плащ, пішов угору трапом. Гай намагався не відставати від нього.
Маленький човен причалив до борту корабля, й, коли Ланнон і Гай вийшли на палубу, на борт піднявся Мурсил – велетенська постать, кремезна й схожа на мавпу, з великим м’язистим круглим обличчям, червоним від сонця й вина.
Корабель прокинувся. Офіцери висипали на палубу, смолоскипи та ліхтарі освітлювали її, як удень, штовханина та збуджений гомін панували повсюди.
Мурсил побачив Ланнона й поквапився до нього крізь прохід, який відкрився в натовпі, що заполонив палубу. Від нього не відставав пігмей, крихітний брунатний голий чоловічок, який роздивлявся навколо себе косими оченятами з очевидним жахом – оточення було надто незнайоме для нього.
– Мій володарю. – Мурсил розгорнув свій плащ і важко впав на одне коліно перед Ланноном. – Я приніс добрі вісті.
– Тоді ласкаво просимо.
– Ось цей чоловічок, – Мурсил сягнув рукою позад себе й витягнув маленького бушмена наперед, – ось він знайшов те, що ми шукаємо.
– Ти його бачив? – запитав Ланнон.
– Я бачив лише сліди від його лап, але ось він бачив і самого звіра.
– Якщо це правда, ви будете винагороджені, ви обидва, – пообіцяв Ланнон Гіканус й обернувся, щоб із тріумфом усміхнутися Гаю.
– Боги ухвалили рішення. Династія Барка ще раз матиме шанс.
Небо було лише трохи світлішим, аніж чорна болотяна поверхня; вранішня качка, наче привид, просвистіла над головою, і з кожною хвилиною світла над головою ставало більше.
Десь за півмилі на відкритій рівнині темною плямою паслося стадо буйволів. З опущеними головами, ліниво помахуючи хвостами, вони повільно посувалися в напрямку високих хащів папірусного очерету.
Вони пришвидшили ходу, коли стало розвиднятися, поспішаючи до святилища очеретяних заростів, двісті величезних биків із величезними рогатими головами й могутніми чорними плечима. У першому світлі світанку стало видно зграї білих птахів, які кружляли над темним стадом у холодному рожевому сяйві. Болотяна земля диміла туманом, і нескінченні, зарослі папірусом береги стояли нерухомі, наче замерзлі, у світанковій тиші, уперше пухнасті білі голови їхніх рослин не кивали й не танцювали – крім тих місць, де щось рухалося в очеретяних хащах.
Слідом за тим рухом папірусні голови хиталися, то був рух відкриття й закриття, що примушував їх протягом короткого часу розгойдуватися, після чого вони знов ставали нерухомими. Рух спокійний, проте важкий, свідчив про розміри тварини, що ховалася під ним.
Великий буйвіл, який ішов на чолі стада, несподівано зупинився за п’ятдесят ярдів від папірусових заростів. Він високо підняв ніс і широко розставив вуха під важким шишаком рогів. Маленькими й підозріливими свинячими оченятами він пильно вдивлявся в очеретяні хащі попереду. Стадо позаду нього зупинилося також, стривожене його нерухомістю.