Того ранку боги були добрими, як і їхні обіцянки. Бушмен повів їх навколо ще однієї ділянки, зарослої папірусами, яка вдавалася в рівнину, наче палець обвинувача, й коли вони обминули його, то вийшли на інший простір – відкриту місцевість, порослу травою. То була природна рівнина, обмежена з трьох боків хащами темного очерету, широченний килим соковитої трави з півмилі завширшки.
Десь посередині цієї відкритої місцевості на однаковій відстані один від одного лежали шість темних об’єктів, ясно видимі на відкритій рівнині, але відстань до них була надто велика, аби впізнати, що то є.
Мурсил, головний мисливець, заговорив до провідника-пігмея якоюсь нікому не відомою мовою. Гай зробив собі помітку, що він повинен вивчити цю мову, бо то була єдина мова в усіх чотирьох царствах, якою він не вмів розмовляти.
– Мій володарю, він каже, що то мертві буйволи, вбиті великим левом.
Переклад Мурсила надходив на теплій хвилі випарів вина.
– А де звір? – запитав Ланнон, і бушмен показав пальцем.
– Він отам, за другим трупом. Він побачив нас та почув і ліг, щоб заховатися, – пояснив Мурсил.
– Він його бачить? – запитав Ланнон.
– Так, мій володарю. Він бачить кінчики його вух та його очі. Звір спостерігає за нами.
– На такій відстані? – запитав Ланнон із недовірою, дивлячись униз на бушмена. – Я не вірю, що це можливо.
– Це правда, мій володарю. У нього очі орла.
– На твій страх і ризик, якщо він помиляється, – застеріг Ланнон.
– На мій страх і ризик, – із готовністю погодився Мурсил, і Ланнон обернувся до Гая.
– Підготуймося, мій Сонячний Пташе.
Поки вони звільняли Ланнона з його обладунку, туго обмотували йому поперек тканиною і взували йому на ноги легкі мисливські сандалі, підійшла решта компанії. Декого зі старих вельмож піднесли на ношах. Ашмун, тендітний і сивий, зупинив своїх носіїв біля Ланнона.
– Бажаю тобі чисто вбити звіра, – побажав він наступникові престолу. – Так, як це зробив твій батько.
І вони понесли його туди, звідки він міг бачити поле. Компанія розтяглася понад краєм заростів папірусу, їхня зброя та обладунки блищали в сонячному світлі, їхні червоні, білі та багряні шати були плямами яскравих кольорів на темному тлі очерету. Запанувала тиша, коли Ланнон ступив уперед й обернувся, щоб подивитися на них.
Його тіло було голе, крім настегенної пов’язки, а шкіра гладенька й напрочуд біла, крім як у тих місцях, де сонце позолотило його обличчя та деякі ділянки тіла. Це було прекрасне тіло, високе й граційно збудоване, широке в плечах, із вузькою талією та пласким животом. Кучері перев’язані на голові пурпуровою стрічкою, а руда, як золото, борода розчесана й закручена до шиї.
Він подивився на ряди попереду, які налаштувалися спостерігати.
– Заявляю свої права на місто Опет та чотири царства, – сказав він просто, і його голос чітко долетів до кожного з них.
Гай приніс йому зброю. Спочатку щит – шкуру буйвола, натягнену на довгий овал, високий, як чоловік, і широкий, як його плечі. У центрі щита були «очі», двоє лютих совиних очей, намальованих білим і жовтим кольорами. Коли вони дивилися на звіра, то зображували природний агресивний погляд, який зазвичай спонукав хижака до нападу.
– Нехай цей щит захистить тебе як годиться, – тихо побажав йому Гай.
– Дякую тобі, старий друже.
Потім Гай подав йому спис, виготовлений умисне для полювання на лева. То була така важка й громіздка зброя, що лише могутній чоловік міг обходитися з нею. Ратище завтовшки як зап’ясток Ланнона й удвічі вище за нього було виготовлене з ретельно підібраного твердого дерева, оброблене вогнем й обмотане зеленою шкірою, якій дозволяли висохнути і стягтися на дереві.
Гладеньке лезо, широке й важке, було прив’язане до ратища вузькими смужками шкіри й загострене, наче бритва. Воно мало максимально проникнути в глиб плоті, а занурившись, утворити глибоку рану, з якої щедро литиметься кров.
– Бажаю, щоб це лезо натрапило на серце, – прошепотів Гай, а потім голосніше промовив: – Ричи для мене, Великий Леве Опета.
Ланнон простяг руку й доторкнувся до плеча свого головного жерця. Він коротко стиснув його.
– Лети для мене, Сонячний Пташе, – сказав він і відвернувся.
Зі щитом на спині, ретельно стежачи за тим, щоб не показувати «очі», Ланнон рушив до звіра, який на нього чекав. Він ішов, високий і гордий у сонячному світлі, цар у всьому, крім назви, й серце Гая пішло за ним. Гай тихо молився, сподіваючись, що боги досі його слухають.