– За Ваала! – заволав Гай, і сокира застогнала в польоті.
Лезо з тріском розкололо череп, проникло в мозок великого лева, й сокиру висмикнуло з рук Гая, коли мертвий звір усією своєю вагою вдарив йому у груди.
Гай вибрався нагору з великої глибини і з довгого тунелю, заповненого левиним риком, і коли розплющив очі, то побачив, що над ним у сонячному світлі схилився, стоячи навколішки, Ланнон Гіканус, сорок сьомий Великий Лев Опета.
– Дурень, – сказав йому цар, його розпухле обличчя з засохлою кров’ю вкривали синці. – Хоробрий маленький дурень.
– Я справді хоробрий, – прошепотів Гай, долаючи біль. – Але дурнем ти називаєш мене дарма, величносте.
І побачив, як в очах Ланнона з’явився вираз полегкості.
Вони повісили мокрі шкури двох великих левів на головну щоглу корабля, й Ланнон Гіканус, лежачи на ложі з м’якого хутра, одержав клятви вірності від голів дев’ятьох родин Опета. Гай Бен-Амон тримав у руках чашу життя, попри протести царя.
– Ти повинен відпочити, Гаю. Ти тяжко поранений, я думаю, ребра твоєї грудної клітки зламано…
– Мій володарю, я носій чаші. Невже ти хочеш позбавити мене цієї честі?
Асмун першим із дев’ятьох давав клятву. Сини допомогли йому встати з нош, але він відштовхнув їхні руки, коли наблизився до Ланнона.
– Шануючи твою сивину та шрами на твоєму тілі, я дозволяю тобі не ставати переді мною навколішки, Асмуне.
– Я стану перед тобою навколішки, мій царю, – відповів Асмун й опустився на палубу в сонячному світлі.
Ваал мусив засвідчити клятву цього кволого старого чоловіка. Коли Гай підніс чашу життя до його губів, він пригубив із неї, і Гай поніс чашу до царя. Цар відпив із неї й повернув чашу Гаю.
– Відпий і ти, мій головний священнослужителю.
– Це не входить у звичай, – заперечив Гай.
– Цар Опета й чотирьох царств створює звичаї! Пий!
Гай повагався ще з хвилину, потім підняв чашу й зробив великий ковток. На той час, коли Габбакук Лал, останній із дев’ятьох, вийшов наперед, чашу довелося наповнювати п’ять разів густим і солодким вином із Зенґу.
– Твої рани досі турбують тебе? – лагідно запитав Ланнон, коли Гай приніс йому чашу востаннє.
– Величносте, я не відчуваю ніякого болю, – відповів Гай, а тоді несподівано захихотів і пролив краплю вина на груди царя.
– Лети високо, Сонячний Пташе, – засміявся Ланнон.
– Ричи гучно, Великий Леве, – відповів Гай і засміявся з ним.
Ланнон обернувся до вельмож, які з’юрмилися на палубі.
– Ми маємо, що їсти й пити.
Церемонію було закінчено. Ланнон Гіканус став царем.
– Габбакук Лал! – звернувся Ланнон до великого моряка з рудою бородою, з покритим ластовинням і засмаглим на сонці обличчям.
– Я слухаю, мій володарю.
– Знімайся з якоря й рушаймо до Опета.
– Нічний перехід?
– Так, я хочу прибути до міста перед полуднем завтра, і я довіряю твоєму мистецтву мореплавання.
Габбакук Лал схилив голову, дякуючи за комплімент, і важкі золоті сережки звісилися йому на щоки. Потім повернувся на підборах і пішов через палубу, викрикуючи накази своїм офіцерам.
Якорі витягли на корму, й барабанщик на баку флагманського корабля став відбивати ритм веслування на порожньому стовбурі дерева.
Три швидкі удари, два повільні, три швидкі. Ряди весел занурилися, зробили гребний рух, піднялися з води, перелетіли вперед і знову занурилися в ритмі барабану. Коливальні рухи відбувалися в досконалому унісоні, схожі на помахи крила великого водяного птаха. Довгий і вузький корпус корабля відважно ковзав по освітленій призахідним сонцем озерній воді, кільватерний слід утворювався позад нього, штандарт дому Барка лопотів на траверсі головної щогли, а його башти на носі й на кормі стояли високі й горді над порослими папірусом берегами озера.
Коли флагманський корабель проминув інші судна флоту, вони опустили свої штандарти й рушили слідом за ним. Кожен ретельно дотримувався своєї черги, стерничі вчепилися в рульові весла, гуркіт барабанів лунав над озером.
Лише накульгування Гая свідчило про те, що почувається він не дуже, коли переходив від групи до групи на освітленій смолоскипом палубі; у кожній він показував дно порожньої чаші з вином нічному зоряному небу й кидав на палубу гральну кість зі слонової кістки.
– Хай буде прокляте твоє щастя, – засміявся Філон, але сміх не міг приховати вираз гніву на темному циганському обличчі. – Чи я збожеволів, що надумав грати в кості з улюбленцем богів?
Але він кинув на палубу золото зверху на ставку Гая, проте Гай кинув свою кість, і в нього знову випали три чорні риби. Філон тісніше закутався у плащ і пішов геть під сміх і глузи тих, котрі спостерігали за його успіхами у грі.