– Що тебе турбує, Ксаї? – запитав він його мовою, якою тепер розмовляв уже досить вільно.
– Мій народ тут, – відповів йому бушмен.
– Звідки ти це знаєш? – запитав Гай.
– Я знаю, – просто відповів Ксаї, і Гай поквапився через табір до намету Ланнона.
– Вони прийшли, мій володарю, – сказав він йому.
– От і гаразд, – мовив Ланнон, відклавши вбік свій лев’ячий спис, і почав скидати із себе мисливський обладунок. – Поклич тих, хто шукає камені.
І царські геологи та металурги прибігли на поклик.
Місце зустрічі було біля підніжжя гір, де густий ліс раптово уривався великою галявиною.
Ланнон повів людей униз між скелями, й на краю галявини вони зупинилися й випустили наперед захисний загін лучників. У центрі галявини, куди не могла долетіти стріла ані з лісу, ані від скелястого косогору, стояв укопаний у м’яку землю стовп, і з нього звисав, як прапор, хвіст дикого селезня. То був знак, що торгівля може початися.
Ланнон кивнув своєму старшому фахівцеві з каміння, Азіру, а також Ріб-Едді, завідувачу царської скарбниці. Вони обидва вийшли на галявину, неозброєні, в супроводі лише двох рабів. Кожен із рабів ніс шкіряну сумку.
Під стовпом лежала посудина з висушеного гарбуза, в якій була жменька блискучих голяків та каменів різного кольору, від прозорих до вогненно-червоних.
Двоє офіційних осіб оглянули кожен камінь, забракувавши деякі – вони склали їх акуратною купкою на землі, а деякі схваливши – вони їх повернули назад у посудину з гарбуза. Потім дістали зі шкіряних торбин купу скляних намистинок і склали їх у глиняний глечик, який поставили поруч із посудиною з гарбуза, й відійшли до скелястого схилу, де стояли Ланнон та його лучники.
Вони дочекалися, поки з десяток маленьких людей покинули свою схованку в лісі й наблизилися до стовпа. Компанія бушменів присіла навпочіпки навколо гарбуза та глечика й довго палко сперечалася, поки знову повернулася до лісу. Двоє офіційних осіб Ланнона вийшли на галявину й виявили, що ані з глека, ані з гарбуза нічого не взято. Оплату за камінці було відхилено. Тоді люди Ланнона додали до пропозиції з десяток наконечників для стріл.
На третю спробу оборудку було укладено, й бушмени забрали намистинки, наконечники для стріл і мідні браслети, залишивши відібрані камінці.
Наступну купу камінців вони виклали біля стовпа, й представники Ланнона ретельно її оглянули. Справа виявилася вельми занудною й забрала чотири дні. Поки вони торгувалися, Гай значно поліпшив свої знання з геології.
– Звідки походять ці сонячні камені? – запитав він в Азіру, роздивляючись жовтий діамант завбільшки з жолудь, який виміняли за один фунт намистинок.
– Коли сонце й місяць одночасно з’являються в небі, тоді може статися, що їхні промені змішуються й стають гарячими та важкими. Вони падають на землю і якщо потрапляють у воду, то охолоджуються й застигають у такі сонячні камені.
Гай знайшов таке пояснення цілком переконливим.
– Любовні краплі Ваала й Астарти, – прошепотів він із пошаною. – Тож не дивно, що вони такі гарні. – Він подивився на Азіру. – Де пігмеї знайшли їх?
– Вони кажуть, ніби шукають їх у гравійних руслах річок та на берегах озер, – пояснив Азіру. – Але вони не вміють упізнавати справжній сонячний камінь і пропонують нам багато звичайного каміння.
Коли бушмени обміняли всі свої запаси діамантів, вони запропонували продати небажаних дітей племені. Маленьких жовтошкірих крихіток залишили зв’язаними біля торговельного стовпа, де ті тремтіли від холоду й страху. Наглядачі рабів, що знали, як оцінювати людську плоть, вийшли, щоб оглянути їх і запропонувати плату. Пігмеї мали великий попит на ринку рабів, бо вони були слухняними, вірними й витривалими. Вони були чудовими мисливцями, провідниками, артистами і, хоч як дивно, вихователями дітей.
Ксаї стояв за своїм жовтоволосим царем і спостерігав за торгівлею, достоту такою, в якій колись дитиною й він був товаром.
Наприкінці четвертого дня скарбниця Опета поповнилася п’ятьма глеками чудових діамантів. Торгівля цими каменями була монополією дому Барка, яку вони ревно охороняли. На додачу вони купили вісімдесят шість бушменських дітей віком від п’ятьох до п’ятнадцятьох років. Це були дикі раби, і їх доводилося тримати зв’язаними, доки їх буде приручено.
Гай майже цілком присвятив себе догляду за ними, поки вони поверталися до свого табору через гори. За допомогою Ксаї та інших приручених бушменів він спромігся врятувати більшість із них. Лише з десяток малих створінь померли від жаху й розриву серця, перш ніж їх передали жінкам-рабиням у головному таборі.