– Він не повірить у такі цифри, мій володарю.
– Звичайно, ні, і я теж не повірю в те, що скаже мені він. Проте все одно скажи це йому.
Ось у такій атмосфері взаємної довіри й тривали переговори.
Вони домовилися допомагати один одному на флангах, об’єднуватися, щоб утримувати лінію великої річки на півночі, відбиваючи натиск мандрівних чорношкірих племен, і приходити один одному на допомогу, якщо цей кордон буде порушено.
– Принц хоче переглянути одиницю торгівлі, мій володарю. Він пропонує, щоб одному золотому пальцеві Опета дорівнювали п’ятсот міктгалів.
– Скажи йому делікатно, щоб він оголосив одиницею торгівлі власні яйця, – відповів Ланнон, усміхаючись до принца, й принц кивнув головою й усміхнувся йому у відповідь, зблиснувши дорогоцінними каменями на своїх пальцях.
Вони домовилися, що одному пальцеві золота відповідатимуть п’ятсот дев’яносто міктгалів, і стали домовлятися далі про ціну на рабів, на одяг із бавовни та шовку. На п’ятий день вони разом з’їли сіль й обмінялися екстравагантними подарунками, тоді як їхні армії показували свою майстерність у стрільбі з лука, битві на мечах та в стройовій підготовці. Ці вправи мали справити враження на протилежну сторону.
– Їхні лучники неефективні, – дав свою оцінку Ланнон.
– Їхній лук надто короткий, і вони натягують тятиву до пояса, а не до підборіддя, – погодився з ним Гай. – Вони обмежують дальність і влучність свого пострілу.
Потім вони обмінялися думками, коли побачили, як тренується їхня піхота.
– Їхня піхота легше озброєна й носить не дуже міцні обладунки, мій володарю. У них немає сокирників, і я сумніваюся, що ці нагрудники можуть відвернути стрілу.
– А проте рухаються вони швидко й мають незламний дух – не стався до них так поблажливо, мій Сонячний Пташе.
– Ні, мій володарю, я цього не зроблю.
Слони пробігли відкритою місцевістю, лучники в баштах сипали перед собою дощем стріл. Величезні сірі звірі розтоптали й розчавили ряди солом’яних манекенів, і їхні крики й трубні голоси пролетіли над пагорбами.
– Подивися на їхні пики, – прошепотів Ланнон. – Принц дивиться кудись у неозорість моря.
І то була правда, бо драви сиділи мовчазні й приголомшені, вони не мали власних слонів і не навчилися приручати їх і приборкувати.
Вони розійшлися, й коли Ланнон і Гай озирнулися в долину, то побачили, як армія дравів колоною рухається на схід, сонце виблискує на їхніх шоломах і наконечниках списів.
– Наш східний кордон ще п’ять років перебуватиме в безпеці, – задоволено оголосив Ланнон.
– Або поки принци не змінять своїх поглядів, – уточнив Гай.
– Ні, Сонячний Пташе. Їм доведеться дотримуватися договору – це у їхніх інтересах. Довірся мені, старий друже.
– Так, я тобі довіряю, – сказав Гай.
Повернувшись до Зенґ-Ганнона, вони зібрали легіони й стали готуватися до походу через велику річку, який запланував Ланнон.
Легіон Гая був серед обраних, і він відбув чимало часу зі своїми жерцями-офіцерами. Вони обідали разом із ним у його чудових апартаментах, які призначили йому на обгородженій території храму Ваала. Гай запросив на обід також превелебних жриць Астарти й запропонував їм чудові страви, бо напередодні ходив полювати й міг тепер додати дичину до баранини, курятини та риби, приправлених спеціями, виторгуваними в дравів, тоді як сади Зенґу надали найкращі зі своїх фруктів і вин.
Ланнон прийшов до Гая як почесний гість, і всі були прикрашені квітами та збуджені від вина.
– Превелебна мати, – гукнув через стіл до головної жриці Астарти один із жерців Гая, вродливий молодий шалапут на ім’я Бекмор. – Чи правда, що ви знайшли нову пророчицю серед ваших нових послушниць, яка замінює пані Імілцу, що померла два роки тому від трясучої лихоманки?
Превелебна мати обернула мудрий погляд своїх старих очей на молодого жерця. Вона мала бліду, крихку на вигляд шкіру й гарне пухнасте сиве волосся. Руки в неї були тонкі й також бліді, а долоні з тильного боку змережані синіми венами. Досі вона сиділа, не звертаючи найменшої уваги на гульню.
– Це правда, що одна з послушниць мого храму виявляє мудрість і розум, які перевищують можливості її віку та навчання, правда також, що вона побувала за завісою й виголосила пророцтво, але сестри ще не вирішили, чи варто послати її до верховного жерця для перевірки.
– Отже, ви маєте сумнів, превелебна мати? – наполягав Бекмор.
– Сумнів завжди існує, мій сину, – відповіла жриця таким тоном, ніби докоряла йому за його надмірну цікавість, і молодик сів, збентежений.