– Так, справді.
Він тепер побачив, що то здебільшого жінки та ще недозрілі підлітки. Наглядачі рабів відсіяли старих і калічних, але серед захоплених було дуже мало чоловіків віку й статусу воїна. Гай вибрав із рядів людей, які сиділи навпочіпки, на вигляд дужого й здорового юнака й заговорив до нього його рідною мовою:
– Де ваші воїни?
Юнак здавався здивованим, коли почув рідну мову, але він похмуро опустив очі й нічого не відповів. Центуріон наполовину витяг із піхов меча, і шкрябання сталі об піхви примусило хлопця злякано підняти голову.
– Пролити краплю зайвої крові для нас нічого не означає, – застеріг його Гай, і хлопець завагався, перш ніж відповісти.
– Вони пішли на північ полювати на буйвола.
– Коли вони повернуться? – запитав Гай.
– Я не знаю, – раб промовисто стенув плечима, а Гай мав тепер набагато переконливішу причину для поспіху.
Бойові полки венді не були розбиті, а високі стовпи диму приваблять їх, як м’ясо приваблює стерв’ятників.
– Підіймай їх і рушайте в дорогу, – наказав він центуріону й поквапився геть.
Ланнон вийшов із диму в супроводі своїх зброєносців та охоронців. Одного погляду на його обличчя – червоне й похмуре – було досить, щоб застерегти Гая.
– Ти наказав наглядачам рабів, щоб вони залишали життя тим, кого відбраковують?
– Так, величносте.
Несподівано для себе Гай відчув роздратування з приводу того, що цар надто часто гнівається та прискіпується до дрібниць, його тепер турбували значно важливіші справи.
– Чиїм авторитетом?
– Авторитетом командувача царського легіону, який бере участь у битві, – відповів йому Гай.
– Я наказав, щоб усе було спалено.
– Але це не означає, що треба влаштувати різанину старих і калічних.
– Я хочу, аби племена знали, що сюди приходив Ланнон Гіканус.
– Я залишаю тих, хто свідчитиме про це, – коротко відказав йому Гай. – Якщо ці старі люди є тягарем для нас, то хіба вони не тягар і для свого племені?
Ланнон нічого не відповів, і Гай побачив, що його гнів стихає. Несподівано він узяв руку Ланнона з вельми значущим виразом обличчя.
– Величносте, я хочу сказати вам одну дуже важливу річ. – І, перш ніж Ланнон устиг дати вихід своєму гніву, Гай відвів його вбік. – Бойові полки венді уникли нашого розгрому, й вони тепер перебувають у полі й готові до битви.
Ланнон відразу забув про свій гнів.
– Чи близько вони від нас?
– Я не знаю, але що довше ми розмовлятимемо, то ближче вони підійдуть.
Лише після полудня довгі ряди рабів були підраховані й почовгали до річки. Наглядачі принесли свої звіти до командного пункту Гая, і з’ясувалося, що загальна кількість захоплених у полон рабів становить близько двадцяти двох тисяч людей.
Незважаючи на наказ Гая тримати колону купно й під контролем, ряди взятих у ланцюги венді розтяглися на чотири милі, а швидкість їхнього пересування була надзвичайно низькою. Вони плентали, наче поранена стоніжка, спочатку пройшовши звивистою дорогою крізь пагорби, а далі спустившись униз на нерівне дно долини.
Перший напад відбувся після півночі в першу ніч. Він став шоком для Гая, бо, хоч він і вжив усіх заходів остороги, які годиться вживати, розбиваючи вночі табір на ворожій території, він не чекав нічого подібного від племен. П’ятеро вартових із перетятим горлом, обстріл стрілами із засідки, швидкий напад і швидкий відступ у найслабшому місці їхніх позицій, а не повномасштабна нічна атака – очевидний доказ планування й контролю операції, здійсненої з метою убити якнайбільше ворогів.
Лише тренування й дисципліна не дозволили легіону кинутися врозтіч перед цим ревучим потоком, який накотився на них із темряви. Протягом двох годин вони утримували свої позиції під безперервне завивання сурм, які сигналили тримати стрій, і крики центуріонів у темряві:
– До мене, Шостий!
– Тримайся, Шостий!
– Не відступай, Шостий!
Коли зійшов місяць й освітив поле бою, нападники розчинилися в лісі, а Гай дістав змогу пройти між своїми когортами й оцінити позицію.
Мертві вояки племені лежали високими купами навколо квадратів, на яких тримали оборону когорти. При світлі смолоскипів легіонери добивали поранених ворогів короткими ударами меча, тоді як інші піклувалися про власних поранених і складали мертвих для спалення на вогнищі. Гай із полегкістю переконався в тому, що втрати тих, хто оборонявся, відносно незначні, а нападникам довелося заплатити високу ціну.
Посеред безладу битви багато рабів відповіли на заклики нападників і дружним ривком вирвалися з квадрата, в якому їх тримали. Їм пощастило втекти вночі, але вони досі були обплутані спільним ланцюгом. Утім, залишалося ще близько шістнадцятьох тисяч, які завивали з жаху, голоду та спраги.