– Ні, Гаю. Я не хочу слухати тебе. Він повинен померти – і якнайшвидше. – Ланнон підвівся на ноги. – Сьогодні, на заході сонця. Приготуйся надіслати його.
І Ланнон пішов геть.
– Розпустіть легіон, – наказав Гай своїм командирам і кивнув головою наглядачу рабів, щоб той повів полоненого геть.
Але Манатассі ступив уперед, потягши за собою наглядачів, які тримали його ланцюги.
– Високонароджений! – покликав Манатассі Гая, який здивовано обернувся до нього.
Він не сподівався, що, звертаючись до нього, полонений застосує такий шанобливий титул.
– Чого тобі? – запитав Гай, подивившись на нього.
– Мене чекає смерть? – запитав Манатассі, й Гай кивнув головою.
– Так, смерть, – підтвердив він.
– Але ти заступався за мене? – наполягав Манатассі, й Гай знову кивнув головою. – Чому? – запитав цар рабів, і Гай не зміг йому відповісти.
Він розвів руки – рухом перевтоми й нерозуміння.
– Уже двічі ти намагався врятувати мене, – сказав цар рабів. – Спершу ти обернув лезо, яке мало розколоти мені череп, а тепер ти клопотався за мене. Чому?
– Я не знаю. Я не можу пояснити.
– Ти відчуваєш зв’язок. Зв’язок між нами, – оголосив Манатассі, і його голос пролунав низько й тихо. – Духовний зв’язок. Ти це відчув.
– Ні.
Гай похитав головою й поквапився геть, до свого намету. Він працював над своїми сувоями більшу частину полудня, розповідаючи про подробиці кампанії, про спалення села венді й битву біля броду, про нагороди та відзнаки в битві, про рабів, узятих у полон, про здобич і про славу, але він не міг примусити себе описати Манатассі. Цей чоловік скоро помре, тож нехай і пам’ять про нього помре разом із ним, не варто перетворювати її на примару, щоб вона переслідувала живих. Фраза, яку кинув Ланнон, застряла в його свідомості – «чорний звір» – і він користувався нею як єдиною згадкою про приреченого царя рабів.
Пополудні він поїв із Бекмором та ще кількома зі своїх молодих офіцерів, але його настрій заразив їх усіх, обід не вдався, а розмова була порожньою й пишномовною. Після цього Гай провів годину зі своїми ад’ютантом і квартирмейстером, даючи розпорядження по легіону, потім тренувався із сокирою, аж поки піт побіг по його тілу струмками. Він обтер і змастив тіло, одягся у свіжий одяг для жертвоприношення й пішов до намету Ланнона. Ланнон скликав нараду, група його радників та офіцерів сиділа півколом навкруг нього на шкурах і подушках. Ланнон підвів голову, усміхнувся й покликав Гая до себе.
– Сядь біля мене, мій Сонячний Пташе. Я хотів би почути твою думку про ті речі, які ми обговорюємо.
І Гай сів і слухав, як Ланнон дає розпорядження по всіх чотирьох царствах зі швидкою й переконливою логікою. Він ухвалював рішення, які мордували б Гая протягом не одного дня, й ухвалював їх легко, без сумнівів і без вагань. Потім розпустив свою нараду й обернувся до Гая.
– Випий чашу вина зі мною, Гаю. Мине чимало днів, поки ми знову матимемо таку можливість, бо вранці я тебе покину.
– Куди ти зібрався, мій володарю?
– Повертаюся до Опета – і то якнайшвидше. Я залишаю тебе самого з твоїми рабами й твоїми чередами, ти мусиш подбати про них, як годиться.
Вони випили разом, розмовляючи на легкі теми, про колишніх друзів, але Гай робив усілякі маневри, намагаючись обернути розмову на Манатассі, проте Ланнон спритно ухилявся від цієї теми. Нарешті Гай у розпачі вирішив заговорити прямо.
– Поговорімо про царя венді, мій володарю.
І не зміг продовжити фразу, бо Ланнон ударив чашею з вином об стіл з такою силою, що чаша розкололася й червоний осад, що був на дні, бризнув на килим, на якому вони сиділи.
– Ти випробовуєш мою дружбу. Я наказав його стратити. Удар сокирою – це все, що його чекає.
– Я вважаю твоє рішення помилкою.
– Залишити йому життя – помилка значно серйозніша.
– Мій володарю…
– Годі, Гаю! Годі, я кажу! Іди й розпорядися привести його сюди.
На заході сонця царя венді привели на відкрите місце на березі річки під гарнізонними мурами Сета. Він був одягнений у шкіряний плащ, розмальований символами Ваала, й закутий у символічні ланцюги жертви. Гай стояв із жерцями та вельможами, й, коли вони вивели наперед приреченого царя, він зупинив погляд на Гаї. Ті жахливі жовті очі, здавалося, вгородилися в тіло Гая, здавалося, витягували на поверхню його душу крізь отвори очей.
Гай розпочав ритуал, заспівавши жертовну молитву, шанобливо вклонившись палахкотючому образу бога на західному небі, й протягом усього цього часу він відчував, як ті очі вгризалися йому в нутро.
Помічник Гая подав йому сокиру з грифами. Відполірована, вона блищала червоним світлом і золотом в останніх променях призахідного сонця. Гай підійшов туди, де стояв Манатассі, й підняв погляд на нього.