Наглядачі рабів ступили наперед і скинули плащ із плечей жертви. Крім золотих ланцюгів він не мав тепер на собі іншого одягу й був прекрасним. Вони скинули з його ніг сандалі із сиром’ятної шкіри. Наглядачі рабів чекали з ланцюгами в руках, по сигналу Гая вони повинні були збити жертву з ніг і повалити його на землю так, щоб його шия лягла під лезо сокири.
Гай завагався, неспроможний примусити себе дати наказ, зачарований жовтими очима, що проникали в саму його суть. Зробивши над собою зусилля, він відірвав погляд від тих очей і подивився вниз. Він уже подавав сигнал, але його рука завмерла. Він прикипів поглядом до босих ніг Манатассі.
Спостерігачі, що стояли навколо нього, неспокійно заворушилися, дивлячись на обрій, де сонце швидко опускалося за дерева. Скоро буде пізно приносити жертву.
Але Гай не відривав погляду від ніг Манатассі.
– Сонце заходить, жерче. Бий! – раптом сердито вигукнув Ланнон у тиші, і звук його голосу, здавалося, розбудив Гая. Він обернувся до Ланнона.
– Мій володарю, ти це повинен побачити.
– Сонце заходить, – нетерпляче вигукнув Ланнон.
– Подивися, – наполягав Гай, і Ланнон виступив наперед і став поруч нього.
– Бачиш! – Гай показав на ноги царя венді, й Ланнон спохмурнів, швидко втягнувши в себе повітря.
Ноги Манатассі були жахливо спотворені, глибоко розділені між пальцями, вони скидалися на пазурі якогось надприродного птаха. Мимохіть Ланнон відступив назад, зробивши рукою знак, що відвертає лихо.
– У нього пташині ноги, – сказав Гай. – Це ноги священного сонячного птаха Ваала.
Від спостерігачів почулися гомін і шарудіння. Вони понахиляли голови вперед з огидною забобонною цікавістю.
Гай підняв голос.
– Я оголошую, що цей чоловік позначений богом. Він перебуває під заступництвом богів, і його не можна відправити як посланця.
Поки він говорив, сонце опустилося за край світу, й у повітрі запанувала прохолодна темрява.
Ланнон перебував у нестямному гніві, який люто його трусив і зробив його обличчя та губи такими блідими, що на щоці виразно проступив чорний грудкуватий рубець рани.
– Ти пошив мене в дурні! – сказав він тихо, але голос його тремтів від скаженої люті.
– Він позначений богом, – запротестував Гай.
– Не намагайся заховатися за своїми богами, жерче. Ти і я, обидва, знаємо, що багато з Ваалових рішень ухвалюються Гаєм Бен-Амоном для Гая Бен-Амона.
– Величносте!
Гай хапнув ротом повітря на це звинувачення, на його жахливе блюзнірство.
– Ти пошив мене в дурні, – повторив Ланнон. – Ти хочеш помістити цього варвара поза моєю досяжністю, ти прагнеш гратися у політику зі мною.
– Неправда, мій володарю. Я ніколи не посмів би.
– Ти посмієш, жерче. Ти посмієш украсти зуби з рота живого Великого Лева, якщо в тебе з’явиться така забаганка.
– Мій володарю, я твій вірний, найвідданіший…
– Ступай тихо, жерче. Я остерігаю тебе. Ти літаєш високо в чотирьох царствах, але ніколи не забувай, що твоя слава залежить від моєї ласки.
– Я це знаю дуже добре.
– Я, що прославив тебе, можу так само легко скинути тебе вниз.
– Я знаю, мій володарю, – смиренно відповів Гай.
– Тоді віддай мені цього варвара, – зажадав Ланнон, і Гай подивився на нього з виразом глибокого жалю.
– Він мені не належить, і тому я не можу віддати його, мій володарю. Він належить богам.
Ланнон заревів від безпорадної люті й схопив важку амфору з вином. Він пожбурив нею в голову Гая, але Гай ухилився з притаманною йому спритністю. Амфора влучила у шкіряну стінку намету, яка пом’якшила удар, і впала на землю, не розбившись, вино забулькотіло, виливаючись із шийки, й було всмоктане твердою землею.
Ланнон тепер підхопився на ноги, нависши над Гаєм, витягши перед собою стиснуті кулаки, тверді, як дерев’яні киї, біцепси на його руках перетворилися на опуклі клубки. Він тримав ці кулаки під носом Гая, і його світлі очі блищали синім, мертвотним світлом, браслети з червоного золота затанцювали на його ліктях, коли він затремтів від люті.
– Геть від мене! – сказав він здушеним голосом. – Забирайся швидше… поки… я…
Гай не затримувався, щоб почути кінець фрази.
Коли Ланнон Гіканус вийшов із Сета з особистою охороною в двісті вояків, Гай дивився, як він віддаляється, з мурів гарнізону і відчував холод остраху, самотній тепер і вразливий без ласки царя.
Гай спостерігав, як невеличкий похідний загін проходив між рядами легіону, й бачив, що Ланнон, убраний лише в легку туніку, ішов із непокритою головою, і його волосся у ранковому світлі сонця світилося, як сигнальний вогонь. Зброєносці супроводжували його в шоломах і нагрудниках, із луками, мечами та метальними списами. Його пігмей, начальник полювання, бушмен Ксаї, не відставав від Ланнона ні на крок; він повсюди супроводжував царя, наче тінь.