Роса ще блищала на траві, коли одна з постатей на обрії над ними нестямно замахала руками, й Ланнон задоволено буркнув і витер жир із пальців і губів.
– Ходімо, мій Сонячний Пташе, – сказав він, і вони знову піднялися на слона, який досі стояв навколішках.
Їм довелося чекати довго, перебуваючи у великій нервовій напрузі, потім раптом маленький Ксаї заворушився в чеканні біля Гая, і його темні бурштинові очі зблиснули.
– Вони тут, – прошепотів він, і майже негайно один дикий слон вийшов зі скелястого порталу проходу й зупинився на межі заглибини.
То була стара слониха, сіра, худа, без бивнів. Вона підозріло оглянула заглибину, піднявши хобот, щоб узяти зразок повітря, а потім видихнувши його в рот, на чутливі гланди, на верхній губі. Легкий вітерець налітав від неї, сухий порух повітря, який переносив запах людей, що її чекали, віяв у протилежний від неї бік, і вона опустила хобот і рушила вперед.
Із проходу позад неї покотилася лавина великих сірих тіл.
– Стадо матерів, – промурмотів Ланнон, і Гай побачив слоненят, які сновигали під ногами великих тварин.
Різні за розміром – від майже сформованого слона до великої свині, що меншими вони були, то більше шуміли й бешкетували, кувікаючи, пустуючи та бігаючи під ногами матерів. Гай усміхнувся, побачивши, як один спробував посмоктати молоко в матері, що йшла, схопивши мініатюрним хоботом цицьку між її ногами, аж поки сердита слониха підібрала гілку з землі й безжально відшмагала його по крижах. Слоненя заверещало й знову подибало в неї під ногами, засоромлене й стримане.
Тепер заглибина була заповнена дикими слонами, їхні сірі горбаті спини попливли над густим чагарником, коли вони рушили своєю стародавньою дорогою до безпеки.
Ланнон нахилився вперед, він доторкнувся до погоничевого плеча, й бойовий слон устав на ноги, піднявши їх так високо, що вони тепер могли дивитися з башти на свою здобич згори вниз. Навколо заглибини бойові слони піднялися зі своїх схованок з озброєними людьми на спинах і спокійно оточили диких слонів. Верещання й рев слоненят заглушували їхню ходу, й ось мисливці вже в середині стада.
Ланнон вибрав молоду слониху з напівдорослим слоненям і, вихилившись із башти, метнув списа їй у шию, прицілившись у велику артерію. Слониха заверещала від болю й страху, і світло-червона артеріальна кров бризнула з її хобота, утворивши криваву хмару. Вона поточилася назад, смертельно поранена, а тим часом з інших башт на стадо посипалися списи і дротики. Сотні великих тіл кинулися навтіки, й ліс захитався й затріщав від їхнього тупотіння і відчайдушних спроб утекти.
Попри свою обіцянку богам, Гай не підіймав свого лука, а в жахливому зачаруванні дивився на винищення переляканих звірів. Він побачив, як стара слониха, у чиєму тілі стриміло безліч стріл і списів, напала на одного з бойових слонів і збила його на коліна; люди посипалися з башти на землю й були негайно розтоптані, а сама слониха потупотіла геть, щоб упасти й померти, все ще опанована скаженою люттю битви. Він побачив, як слоненя, поранене помилково, намагалося витягти стрілу зі свого боку й жалібно верещало, бо вусики наконечника міцно застряли йому в тілі. Він побачив, як інше слоненя марно намагається підняти мертву матір, тягнучи її своїм маленьким хоботом.
Ланнон кричав від збудження, кидаючи списи в шию та в хребет зі смертельною точністю – і купа великих сірих трупів навколо них безперервно зростала.
Одна з матерів стада напала на них збоку; розлючена стара цариця, не менш велика й сильна, аніж той слон, на якому вони сиділи, пішла в наступ. Ланнон обернувся, щоб зустріти її, напружився й метнув списа, але стара самиця підняла хобот, і спис поцілив прямо в нього, глибоко вгородившись у цей м’який і надзвичайно чутливий орган нижче рівня її очей. Вона заверещала від лютого болю, але не зупинилася й бігла на них далі, й Гай із жалем підняв лук. Він знав, що лише смерть тепер зупинить її.