– О, я не можу більше терпіти, – сказала вона, і голос Гая тремтів, коли він відповів:
– Почекай лише одну мить, любове моя. Лише одну коротку мить.
Стара жриця вже сиділа на подушках, жуючи тістечко беззубими яснами, крихти та слина падали їй на сукню, і вона щось мурмотіла, гірко нарікаючи на свої хвороби та болі.
Гай обійшов навколо неї і взяв наготовлену чашу з вином в обидві руки. Не сумніваючись у тому, що стара жриця глуха, він запитав Таніт:
– Вона сильна?
– Не менш сильна, ніж більшість чоловіків, – усміхнулася Таніт. – Хоч вона цього й не визнає.
– Вона не нарікає на болі в грудях або на задишку?
– Ніколи. – Таніт була заінтригована. – А чому ти запитуєш?
– Я влив кілька зоряних крапель у її вино, – пояснив Гай. – Але я не хочу, щоб вона заснула навіки.
На обличчі Таніт сяйнула усмішка, освітивши зелені глибини її очей і зблиснувши на зубах.
– О, святий отче, як добре ти придумав.
Вона сплеснула руками – дитячий жест, який завжди зворушував Гая до найглибших глибин його єства.
– Скільки крапель? – запитала Таніт.
– Чотири, – зізнався Гай.
– Можливо, ще кілька крапель не зашкодили б їй, – сказала Таніт. – Я не бачила тебе, святосте, багато тижнів. Нам треба багато чого обговорити.
А стара жриця кивала головою й робила гримаси, які свідчили, що вона розуміє кожне слово. Гай на мить замислився, але потім твердо відмовився від спокуси.
– Ні, – сказав він. – Чотирьох крапель досить.
І він обійшов жрицю й став перед нею. Зморшкувате обличчя, схоже на мордочку мавпи, розпливлося в широкій беззубій усмішці, й вона потяглася до чаші обома кощавими лапами, на яких виразно проступали старечі плями та сині вени.
– Ти маєш добре серце, святосте, – проникливо припустила вона.
Вони посідали перед старою жрицею й, розмовляючи, весь час стривожено поглядали на неї. Стара карга розтягувала свою втіху, цмулячи вино й шумно перекочуючи його в роті, перш ніж проковтнути його й щасливо прицмокнути.
– Відколи ми розлучилися, я багато думав про те, що відбулося між нами, – признався Гай, не дивлячись на Таніт.
– Я ні про що інше й не думала.
– Як людина, чиє життя присвячене служінню богам, я був дуже стурбований тим, що ми згрішили проти них, – сказав їй Гай.
– Не може бути гріха в тому, що дарує так багато втіхи й щастя.
– Я попросив богів призначити випробування для мене, щоб визначити, вчинив я чи не вчинив гріх.
Гай досі не дивився на неї, але Таніт поглянула на нього гострим поглядом, і її голос пролунав сердито:
– Ти ж не наражав себе на дурний ризик чи наражав?
– Моє випробування закінчилося успішно – я не обманув богів.
Гай хотів, щоб вона його зрозуміла, й вона його зрозуміла добре.
– Я забороняю тобі ці дурні чоловічі витребеньки. Мене охоплює тремтіння, коли я думаю, яку дурницю міг ти вчинити в тій пустелі.
Вона не на жарт розгнівалася.
– Так було треба. Я мусив надати богам можливість виразити свій гнів.
– Вони могли не менш успішно виразити свій гнів ударом блискавки або падінням дерева! Я не хочу, щоб ти провокував їх забрати в тебе життя.
– Таніт, будь ласка, дозволь мені…
– Я бачу, мій володарю, що за тобою в майбутньому буде потрібен суворіший нагляд. Я хочу мати коханця, а не героя.
– Але ж, Таніт, відповідь богів була сприятливою. Невже ти не розумієш, що відтепер ми можемо не почуватися винними.
– Я ніколи не почувалася винною, ні тоді, ні тепер. Але, святосте, я відчую гнів, супроти якого гнів богів видасться незначним, якщо ти знову без потреби ризикуватимеш своїм життям.
Гай обернувся до неї й похитав головою з насмішкуватим смутком:
– О, Таніт, що я робив би, якби ти мене не кохала?
І суворий вираз її обличчя пом’якшав.
– Мій володарю, такого ніколи не буде.
У цю мить порожня чаша випала з рук старої жриці й покотилася в один із кутків глиняною долівкою. Її кола дедалі звужувалися, аж поки вона зупинилася, й настала тиша, а тоді жриця втішено захропіла й нахилилася вперед. Гай зловив її на руки й поклав на подушки. Він примостив її якнайзручніше й скромно обсмикнув їй сукню. Вона всміхалася й щось бурмотіла та посвистувала уві сні.
Гай випростався й побачив, що Таніт уже стоїть поруч із ним. Вони обернулися одне до одного й обнялися, притискаючись повільно й обережно. Її губи були гладенькими, прохолодними й твердими. Її м’яке волосся лоскотало йому щоки, а тіло відважно притискалося до його тіла.
– Таніт, – прошепотів він. – О, Таніт, я так багато хочу тобі сказати!
– Мій володарю, я не чула нічого приємнішого, ніж звук твого голосу. Твою мудрість і дотепність славлять у всіх чотирьох царствах, але прошу тебе, не говори тепер.