Ланнон швидко обернувся, приховуючи свою втіху за сердитою усмішкою.
– А ти був присутній при зважуванні? – запитав він.
– Як і завжди, володарю, – запевнив його Ріб-Адді, а його писарі подивилися вгору від своїх записів, побачили, як пом’якшився вираз Великого Лева, усміхнулися й задоволено закивали головами.
– Добре, – пробурчав Ланнон і знову обернувся до вікна, тоді як Ріб-Адді читав далі.
Його голос лунав монотонно, й Ланнон відчув, як його увага втікає невідь-куди, хоч підсвідомість пильно стежила, чи не пролунає в голосі головного рахівника якась фальшива нота. Ріб-Адді мав звичку злегка підвищувати голос щоразу, коли досягав такого місця у своєму звіті, яке могло викликати невдоволення Великого Лева – низький прибуток, невиконане зобов’язання, – бо в таких випадках Ланнон щоразу нападав на нього. Це переконувало Ріба-Адді в тому, що Великий Лев – фінансовий геній і від нього неможливо приховати нічого.
Розум Ланнона помандрував геть, зачіпаючись за якісь випадкові думки, перекидаючи розумові камені, аби побачити, що там під ними ховається. Він подумав про Гая й відчув, як холодний вітер повіяв над поверхнею його задоволення. Була якась тріщина в їхній дружбі. Гай змінив своє ставлення до Ланнона, й Ланнон шукав причину такої зміни. Він відкинув думку, що це є наслідком їхнього тривалого відчуження. Причина була в чомусь іншому. Гай став замкненим, потаємним. Він тепер рідко проводив свої ночі в палаці, ділячи гру в кості, вино й сміх із Ланноном. Нерідко, коли Ланнон посилав по нього вночі, то замість того, щоб побачити Гая з лютнею на плечі та новою баладою, яку він збирався проспівати, приходив раб і повідомляв, що Гай хворий або спить, або пише.
На цю думку Ланнон спохмурнів, і тут він почув, як голос Ріб-Адді в його розповіді на мить підвищився, й він обернувся до нього й спопелив його поглядом.
– Що там? – прогарчав він й обличчя писарів пожовкли й побіліли від страху.
Вони низько нахилилися над своїми сувоями.
– Мій володарю, стався важкий обвал скелі в південному кінці шахти, – заникуючись, пояснив Ріб-Адді.
Його ніколи не переставало дивувати, що з великої кількості цифр Ланнон негайно хапався за десятивідсоткове зниження видобутку на одній із десятка маленьких шахт серединного царства.
– Хто там наглядач? – запитав Ланнон і наказав змінити того чоловіка. – Це недбалість, яку не можна терпіти, – сказав Ланнон головному рахівникові. – Зменшується видобуток, гинуть цінні раби. Я радше витрачу більше коштів на кріпильне дерево, це буде дешевше в кінцевому підсумку.
Ріб-Адді продиктував наказ одному з писарів, а Ланнон знову повернувся до вікна та своїх думок про Гая. Він пригадав, як усе було раніше, як присутність Гая надавала пікантності атмосфері, де кожен тріумф здавався ціннішим, а кожне розчарування або лихо було легше пережити. Відбувалося багато чого доброго, коли Гай був тут.
У нечасті хвилини самовідвертості Ланнон розумів, що Гай Бен-Амон – єдине людське створінням, на яке він міг дивитись як на друга.
Становище Ланнона відокремлювало його від інших. Він ні до кого не міг наблизитися в пошуках тепла й комфорту, що їх навіть цар потребує. Дружини й діти боялися його. Вони почувалися скуто в його присутності й розлучалися з ним з очевидною полегкістю.
У всьому своєму царстві він має лише одну особу, наділену мужністю, чесністю і байдужістю до наслідків, яка дозволяла йому жити в присутності царя, не зіщулюючись від страху.
«Він мені потрібен, – подумав Ланнон. – Він потрібен мені набагато більше, аніж я потрібен йому. Усі його люблять, але тільки він по-справжньому любить мене».
І він зробив гримасу, пригадавши, як Гай кинув йому виклик, і саме він, Ланнон Гіканус, сорок сьомий Великий Лев Опета, страждав більше від того відчуження.
«Я не дозволю йому знову кудись їхати, – заприсягнувся він. – Не дозволю розлучатися зі мною, як він розлучився тепер. – І самочесність не покинула його. Він не став приховувати від себе, що ревнує до свого головного жерця. – Я готовий знищити будь-кого, хто стане між нами. Він мені потрібен».
Він подумав про останню подорож Гая Бен-Амона. Чи й справді існує потреба, щоб верховний жрець вирушив у дорогу на чотириста миль, узявши із собою дві когорти легіону і жрицю та пророчицю Опета для того, щоб освятити якесь дрібне святилище богині на місці перебування самітного гарнізону в північному царстві? Ланнон думав, що Гай покинув Опет із якоїсь мало зрозумілої особистої причини, а тепер цар нудиться, дратується й почувається самотнім. Гай знав, що Ланнон планує влаштувати свято на свої іменини.