Гай відчув поколювання сумніву крізь свій забобонний страх. Він поклав руки на плечі Таніт і відсунув її назад, щоб роздивитися її обличчя. Очі в неї почервоніли, й сльози омили їй щоки, але його підозри не розвіялися. Її поведінка здалася йому надто досконалою, а він давно зрозумів, що коли Таніт налаштує на щось своє серце, то примусити її змінити свій намір нелегко.
– Таніт! – суворо сказав він. – Ти знаєш, що перебріхувати слова богів не годиться.
Таніт із палкою переконаністю кивнула головою.
– О так, мій володарю.
– Як пророчиця ти маєш священний обов’язок, – правив своє Гай.
Таніт витерла щоки і згадала, як Гай користується цим священним обов’язком, щоб правити політичним та економічним життям нації, не кажучи вже про свої персональні прибутки. Вона не могла відмовити собі в лукавому задоволенні заплатити йому його ж таки власною монетою.
– Я це добре знаю, святий отче.
Гай пильно подивився на неї, але не побачив доказів лукавства. Неспроможна витримати погляд його чорних очей бодай на мить довше, Таніт знову занурила обличчя в його шию й мовчки чекала. Мовчанка тривала досить довго, перш ніж Гай зрештою визнав свою поразку.
– Ну, гаразд, – пробурчав він. – Я залишу тебе біля себе, якщо так хоче богиня.
Таніт обняла його міцно й тріумфально всміхнулася в кучеряву бороду Гая Бен-Амона.
П’ять днів Гай перевіряв рухливу масу людей, що пливла до великої річки, наче величезна чорна медуза. Він щоразу відступав назад, пересуваючись попереду неї, домагаючись, щоб його невеличка сила залишалася компактною й організованою під його керівництвом, застосовуючи її раціонально й економно для розв’язання певних конкретних проблем.
На п’ятий день він сконтактувався з гарнізоном у Сеті. Маґон, старий командувач, віддався в розпорядження Гая зі своїми тисячею вісьмомастами лучниками та легкими піхотинцями, дванадцятьма бойовими слонами, двома патрульними галерами на сто весел кожна й значним арсеналом гарнізону.
Гай привітав його в гарячий полудень на невеличкому пагорбі за десять миль на південь від річки й відвів Маґона вбік, щоб їхню розмову не почули підлеглі.
– Для мене честь служити під вашим керівництвом, святий отче. Люди кажуть, що ті, хто йде за штандартом Сонячний Птаха, здобувають славу.
– Тут на всіх вистачить слави, остерігаю вас, – похмуро сказав йому Гай і показав рукою через порослу лісом відкриту рівнину. – Онде вони.
Армія рабів рухалася, як густа колона голодних мурах, і білий туман пилюки підіймався над деревами.
– Яка перша думка приходить тобі в голову? – спокійно запитав Гай, і Маґон окинув пильним поглядом далеку армію.
– Звідси, мій володарю, вони мають такий самий вигляд, як і будь-яка інша армія на марші, – промурмотів він із сумнівом у голосі.
– І хіба це не здається тобі дивним? Адже це не армія, Маґоне, а набрід рабів, що втекли від свого хазяїна. А проте вони пересуваються як організована сила.
Маґон швидко кивнув головою, зрозумівши думку Гая.
– Так! Так! Вони комусь підкоряються, сумніву немає. Звичайно ж, важко повірити, що вони перебувають під чиїмось контролем.
– Але це ще не все, – сказав йому Гай. – Через мить ти побачиш, що я маю на увазі, бо я організував собі невеличку розвагу. Я хочу підсипати тим рабам чималу частку перцю в їхню дієту. Через мить ми нападемо на їхній обоз, і тоді ти побачиш, що я маю на увазі.
Вони на мить замовкли, спостерігаючи, як ворог повільно рухається в їхньому напрямку.
Тоді Гай запитав:
– У якому стані перебуває річка, Маґоне?
– Мій володарю, її рівень дуже низький.
– Брід можна перейти? – наполягав Гай. – Яка його глибина?
– Його можна перебрести пішки. Вода в найглибшому місці сягає до шиї, але тече швидко. Я наказав перерубати мотузки на броді.
Гай кивнув головою.
– Вони рухаються до броду біля Сета. Я був у цьому переконаний, коли вони обрали Лулуль як перехід через скелі в долину. – Гай замовк на трохи довше. – Саме тут я їх і знищу, – твердо провадив він, і Маґон скоса подивився на нього. «Знищу» здавалося дивним словом для воєначальника, який має під своєю орудою три тисячі людей і має намір воювати з армією, що нараховує тридцять тисяч.
– Мій володарю! – крикнув один з офіцерів Гая. – Атака почалася!
І Гай поквапився геть, щоб приєднатися до групи своїх підлеглих.
– Ага! – задоволено промовив він. – Бекмор добре обрав момент.
Із ретельно підготовленої пастки п’ятсот важких піхотинців Бекмора вдарили у фланг колони. Улюблені вояки Гая знайшли слабке місце в захисній шерензі чорних списників. Його сокирники прорубали дорогу до обозу, й погоничі биків, запряжених у вози, посхоплювалися зі своїх місць і кинулися врозтіч, жінки, які несли на головах кошики із зерном, скинули їх на землю, й побігли геть із панічними криками.