– А радники Манатассі, його воєначальники, його побратими? – запитав незнайомець. – Де вони тепер?
– Більшість у черевах стерв’ятників. – І Ґондвені красномовно черкнув пальцем по горлу.
– Більшість із них?
– Деякі переметнулися до Кані та їдять його хліб та сіль, інші розгорнули свої крила й полетіли. – Ґондвені показав на гори, які здавалися зубами давньої акули на тлі місячного неба. – Деякі є моїми сусідами, вождями вигнанців, які нікому не платять податків і чекають у горах вони самі не знають чого.
– Хто вони?
– Зингала.
– Зингала, коваль? – збуджено запитав незнайомець, і вираз обличчя Ґондвені змінився.
Він подивився на незнайомця важким поглядом.
– Мені здається, ти знаєш більше, аніж треба для безпеки, – сказав він стриманим голосом. – Либонь, нам час вкладатися спати. – Він підвівся на ноги й показав на двері хатини. – Для тебе постелили мату для спання, і я пришлю дівчину, щоб ти почувався комфортно.
Незнайомець накинувся на тіло дівчини, що не чинило йому опору, як шалений шторм, налягаючи на неї з усієї сили, й Ґондвені чув, як вона кричала від болю й страху. Він не зміг заснути, стривожений і неспокійний, а коли вдосвіта зазирнув до хатини, яку надав подорожньому на ніч, то дівчина лежала, забувшись у виснаженому сні, а незнайомець зник.
Глибока ущелина розколювала гори так глибоко, що дорога в ній була темною, замшілою і слизькою. На вершині ущелини смужка срібного світла спадала з найвищих стрімчаків, а вітер перетворював її на туман, що охолоджував обличчя Манатассі, коли він вибирався нагору.
На рівному місці він зробив зупинку, щоб перепочити, й обрубок його правої руки гостро заболів у холоді. Він знехтував біль, запхавши його під свідомість, і подивився на темний і вузький прохід ущелини.
Високо над ним на вершині скелі, чітко окреслена на тлі полуденного голубого неба, маячила маленька постать чоловіка. Вона стояла цілком нерухомо, і її нерухомість здавалася погрозливою.
Манатассі з’їв маленького холодного пшоняного млинця й випив чистої крижаної води зі струмка, перш ніж далі підійматися крутим схилом. Тепер він побачив й інші постаті. Вони з’являлися мовчки й несподівано на крутих і таких, які легко захищалися, місцях дороги й дивилися на нього.
Один із них стояв на величезному валуні в сорок футів заввишки й повністю блокував прохід в ущелині. Той чоловік був високий, мускулистий і добре озброєний. Манатассі його впізнав, то був командир одного з його колишніх полків.
Манатассі зупинився біля валуна й дозволив плащеві ковзнути вниз, відкривши своє обличчя, але чоловік на вершині його не впізнав, не зміг упізнати свого царя в цьому знівеченому обличчі, з якого біль і ненависть обідрали плоть, а удари батогом і києм змінили його форму.
«Невже я так змінився? – похмуро подумав Манатассі. – Невже жоден чоловік більш мене не впізнає?»
Він і вартовий довго дивились один на одного, перш ніж Манатассі заговорив:
– Я шукаю Зингалу, коваля.
Він знав, що, хоч Зингала й приєднався до вигнанців, такий знаменитий майстер мусить мати ще багато замовників, які шукатимуть його. Тому самого й неозброєного його можуть пропустити, прийнявши за одного з таких клієнтів.
Вартовий, що стояв на камені, злегка обернув голову й показав підборіддям угору по ущелині, й Манатассі пішов далі.
Він піднявся вгору вузькими сходами, які підіймалися по чорній скелі поруч із водоспадом, і, коли Манатассі вийшов на вершину, там його чекали озброєні й мовчазні люди. Вони пішли за ним позаду й по обидва боки, коли він рушив єдиною стежкою крізь густий ліс, який накривав гребінь гори.
Дим від печей указував дорогу Манатассі, й він нарешті вийшов до природного амфітеатру в скелях, такої собі улоговини завширшки в сотню кроків, де Зингала удосконалював своє мистецтво з обробітку заліза.
Старий майстер стояв біля одного з горнів, наповнюючи рудою його черево, кожен шматок такої руди він ретельно відбирав. Його учні шанобливо стояли кружком, готові докинути поверх руди вапняк і деревне вугілля.
Зингала випростався від своєї праці й ухопився руками за зболені м’язи спини, дивлячись на високого незнайомця та його ескорт, що увійшли до заглибини. Було щось знайоме в ході того чоловіка, в тому, як він тримав свої плечі, в його нахиленій голові, й Зингала спохмурнів. Він опустив руки по боках і невпевнено зачовгав ногами, коли риси того чоловіка доторкнулися до його глибокої пам’яті. Незнайомець зупинився перед ним і втупив погляд в обличчя Зингали – погляд своїх жовтих лютих очей, яким годі чинити опір. Коваль швидко подивився вниз на ноги незнайомця й побачив глибоку розколину між великим пальцем та всіма іншими. Зингала зойкнув і впав обличчям на землю. Він узяв одну з деформованих ніг Манатассі й поставив її на свою підбиту сивиною голову.